—
— Тобі не пристало так радіти, — відказав поет. — Ти хотів навмисне занапастити моє життя, а я, хоч і доклав рук до кривд і нещасть, що довелося зазнати тобі, зовсім того не бажав.
— Отакої! — вигукнув Бертран. — Невже це той самий коцур з Паддінґ-Лейн, пане, що обмовив вас перед хазяїном Ендрю?
— Я так розумію, що ви, джентльмени, знайомі, — мовив капітан, — і між вами існують якісь чвари?
— Та чого б це? Ні, — відповів Макевой, — ніяких чвар, от тільки завдяки мені він здобув собі статки-маєтки, хоч це й вийшло випадково, і з вдячності зруйнував моє життя, прискорив мою смерть і занапастив жінку, яку я кохаю!
— Але все це я зробив, не маючи жодного наміру і ледве здогадуючись про це, — дав йому відсіч Ебенезер, — тоді як тобі буде приємно взнати, що
— Що з нею? — різко запитав Макевой.
— Скажу тільки те, що, як я гадаю, ти вже мав нагоду побачити в Молдені: їй довелося страждати, і вона страждає й досі, зносячи всілякі лиха і приниження, які годі собі й уявити і котрі, як наслідок, спотворили її стан і зовнішність, а відтак жити їй уже залишилось недовго.
Макевой простогнав.
— І ти, негіднику, ще й звинувачуєш у всьому мене, тоді як вона поїхала саме за тобою? Йсусе, та якби мої руки були вільні, я б сам скрутив тобі шию!
— А я і не скидаю із себе тягар вини, — визнав Ебенезер. — Але якби ти не наклепав на мене моєму батькові, то нізащо не втратив би її, а навіть якби й втратив, то втекла б вона на Паддінґ-Лейн, а не до Меріленду. У всякому разі її б не зґвалтував здоровецький мавр і не заразив пранцями, її б не занапастив опій, і їй не довелося б торгувати собою цілими ночами у тому сараї, повному дикунів!
Од згадки про всі ці нещастя Макевой знову застогнав; пекучі сльози заструменіли з поетових очей, холодом скотилися по скронях і затекли йому до вух.
— Хай там якими були у вас розбіжності, джентльмени, — втрутився капітан, — але я бачу мало сенсу в тому, щоб з'ясовувати їх у таку пізню пору. Уже дуже скоро ми спокутаємо всі наші гріхи, і годі про це розводитися.
— О-йой! — заскімлив Бертран.
— Таки правда, — зітхнув Макевой. — Чоловік, який не здатен пробачити свого ближнього, мусить, напевно, укласти з власним сумлінням якусь дивовижну угоду.
— Навіть найкращі з нас, — погодився Ебенезер, — мають певні спогади, через які ночами вкриваються потом від сорому. Колись у «Медальйоні» я простив тебе за той лист моєму батькові; втім, у тому пробаченні було більше хизування, адже те, що ти зробив, здавалося, пішло мені на пожиток. Тепер, коли я втратив свій чин, статки-маєтки, кохання, честь і саме життя, дозволь мені, Макевою, знову простити тебе і попросити у тебе пробачення навзаєм.
Ірландець погодився, але зауважив, що оскільки Ебенезер ніколи не мав жодних намірів завдавати якоїсь кривди ані йому, ані Джоан Тоуст, то й пробачати було нічого або майже нічого.
— Е, ні, це не так, друже… о, Боже, це не так! — заплакав поет і оповів, як тільки міг, зв'язно й чітко про свої поневіряння з капітаном Паундом, про поґвалтування «Кіпріотки», про угоду, що він уклав зі свинаркою, про втрату маєтку і про свій шлюб з Джоан Тоуст, який він взяв із примусу. Він особливо зупинився на своїй відповідальності за те, що Джоан Тоуст так низько впала, розповів, як вона дбайливо доглядала його, поки він так довго одужував, звикаючи до тутешніх умов і підсоння, про те, з якою великодушністю вона запропонувала йому втекти до Англії, аж поки не тільки він і Макевой, але й усе товариство в'язнів почало шморгати носами та схлипувати над її добротою.
— І як винагороду за це, — вів далі Ебенезер, — вона лише попросила обмінятися перснями, аби вона не так сильно відчувала себе хвойдою, і щоб я дарував їй честь дбати про мене в Лондоні.
— Так, як це вона робила для мене, — сповнений найщирішої поваги, перебив його Макевой.
Капітан шморгнув носом.
— Вона просто свята, а не повія!
— Подумати тільки, а я ще так непоштиво розмовляв із нею у капітана Мітчелла, — здивувався Бертран, — коли ми гадали, що це лише якась шолудива свинарка!
