— Стривайте, панове, — із сумом вирік Ебенезер, — ви ще не чули всього про мою ганебну поведінку. Як ви гадаєте, що я вчинив, коли вона зробила цю свою мученицьку пропозицію? Може, я відмовився і чути про це й наказав їй вирушати до Англії з тими її шістьма фунтами, пообіцявши приєднатися до неї, коли матиму можливість? Чи, може, принаймні схилився на коліна перед такою доброчинністю і поцілував край її подертої сукні? Ще гірше, панове: гадаєте, я, просто щиро подякувавши їй, дозволив піти та своїм курвальством заробити у тій сушарні з індіянами й собі плату за проїзд і відплив разом з нею до Лондона, щоб стати її коцуром?
— Хай Бог тебе простить, якщо ти так і вчинив, — пробурмотів капітан.
— Хай Бог мене простить тричі, — сказав Ебенезер, — бо я носитиму на собі такий важкий тягар провини, що стане затягти в Пекло й десятьох. Річ у тім, джентльмени, що я прийняв ці шість фунтів, відіслав її до сушарні й один втік до Кембриджа, щоб сісти на барк! Що скажеш на це, Макевою?
— Прощений! Прощений! — крикнув ірландець. — І хай Бог порятує нас усіх! Я так гадаю, що вогонь, який пектиме нашу плоть, буде холодним супроти того полум'я, що смажитиме наші душі!
Кілька хвилин минуло в цілковитій тиші, поки все товариство роздумувало над цією історією та над своєю долею. Потім, уже спокійнішим голосом, Ебенезер запитав Макевоя, яка лиха година привела його на острів Бладсворт. Це запитання викликало спочатку чималу кількість зітхань і прокльонів, а потім, після декількох невдалих спроб розпочати, Макевой запропонував їм таке пояснення:
— Мені лише двадцять і два роки, панове, хоча підрахувати їх можна хіба що приблизно, бо я й гадки не маю про дату свого народження; але, далебіг, я був старою людиною все своє життя! Моїми найпершими спогадами є спогади про те, як я співав за пів пенні біля Баркінґської церкви, працюючи на одного безногого негідника, котрий прозивався Латальник і називав себе моїм батьком; я ледь не вмирав від холоду і майже непритомнів від голоду, але хай дідько мене візьме, якщо я бачив бодай шкоринку від того буханця хліба, що старий Латальник купував собі за мої заробітки! А згадую я це тому, що для того, щоб вижити, я мусив співати або ж упасти в той сніг, але я не смів розтиснути зубів, аби своїм цокотінням вони не зіпсували мені пісню. Старий Латальник, напевно, був якимось учителем музики, бо тільки-но я збивався бодай на одну осьмушку, як він одразу ж лупцював мене своїм дерев'яним костуром, щоб я не псував мелодії. Багато гравців на лютні можуть грати із заплющеними очима, але б'юся навзаклад, рідко який тенор може проспівати «Adeste fideles»[83] з міцно стиснутими щелепами!
Одначе я все те співав, істинно вам кажу, і ніколи не плакав, не скаржився і не сварився подумки на Латальника; і, правду кажучи, не його жорстокість стала причиною того, що я поклявся позбутися його, а його помилки в грі на лютні, коли він акомпанував мені, поки я співав! Декілька зим по тому, коли я став сильнішим, а він слабшим, ми працювали разом на Ньюґейтському ринку; була заметіль, пальці Латальника задубіли, і він грав так, що я пальцями ніг міг би грати не гірше, і ці звуки так різали мені вухо, що, осатанівши, я вихопив костура і одним ударом по голові вклав його на землю. Отак учень повторив його урок!
— Отже, ти його вбив? — запитав Ебенезер.
— Я не став чекати, щоб це з'ясувати, — засміявся Макевой. — Я вхопив його лютню і втік. Але на Ньюґейтському ринку майже нікого не було, на вулиці стояв мороз, і хоча багато років по тому я жив тим, що жебракував у Лондоні, співаючи пісень, яких він мене навчив, і граючи на його лютні, я більше ніколи не бачив старого Латальника. Отак скінчилася пора мого навчання ремеслу: я долучився до тих, що заробляють собі на прожиток, старцюючи на вулиці, — мандрівний музика, пан жебрак і сам собі хазяїн відтоді й до сьогоднішнього дня.
— Нещасна дитина!
Макевой пирхнув.
— Слова поета-дівака.
— Ні, Джоне; попри все те лихо, що тобі довелося зазнати, ти досі залишався невиннятком серед вовків.
— Скажімо краще так — щеня поміж дорослих і не останній хижак у вовчих справах. Свою цноту я втратив із повіями, що доглядали мене, коли я нездужав на дитячі хвороби, але невинності я ніколи не втрачав, як не втрачав ніколи віри в Бога і людину з тієї причини, що не можна втратити те, чого ніколи не мав. Я грав у шинках за стіл і дах над головою і коли мені були потрібні гроші — але то не новина для Лауреата, що справжньому митцю не обов'язково мати гарну зовнішність, щоб зробити приємність панянкам; його талант править йому за лице, місце і грацію разом взяті, і хоча його і спородив безногий жебрак з якоюсь п'яною хвойдою з канави, але якщо його мистецтво має владу хвилювати і збурювати почуття, то він може обідати і випивати із самими герцогами та розсувати колінця молоденьким маркізам! Одним словом, коли мені припало до вподоби вигадувати всілякі мелодії, я став інвестувати в кохання заможних жінок…
