— Ні, о Боже… — і якщо він і збирався ще щось сказати, то йому не дали цього зробити індіяни, які, закінчивши перемовлятися, смикнули за мотузку, що зв'язувала шиї бранців, і повели їх до тієї ж хатинки, звідкіля долинав невдоволений голос тенора. Біля входу їх відв'язали і знову зв'язали руки й ноги кожному окремо, як для подорожі в каное; поки це відбувалося, Ебенезер мружився і крутив головою, немов відмовляючись вірити в те, що спало йому на думку, і коли ще один озброєний індіянин вийшов з хатинки й тенор по тому одразу ж заспівав свою пісню, поет знову жалібно простогнав: «О, Боже!» — і затремтів усім тілом.
Потім двоє чоловіків вхопили Бертрана, що стояв найближче до входу в хатинку, поставили його на коліна і, послуговуючись вістрям списа, змусили рачкуючи пролізти крізь дверцята, поки той скиглив і просив змилуватися над ним. Капітан також, побачивши, що ув'язнення неминуче, видав новий потік лайки і моряцьких прокльонів, але даремно: його змусили стати на коліна і пролізти крізь темний отвір слідом за Бертраном.
— А це що таке! — обурився мешканець, що вже був там до них, припинивши свій спів, коли здійнявся галас. —
— Двійко подорожніх і один ні в чому не винний керманич, — відповів Керн, — яких прибив сюди шторм і котрих зрадили двоє чорних дияволів, що були залогою корабля!
— Ага, так ось він, ваш злочин, — мовив в'язень. У хатинці було настільки темно, що англійці хоч і лежали в цьому тісному приміщенні, мов поліняччя в дровітні, але все одно не бачили облич своїх співмешканців навіть приблизно. Їхній в'язничник, отримавши вказівки від свого індіянського очільника, залишився на варті зовні, а решта, що брала участь у вилазці, розійшлася.
— Який ще злочин? — не погодився капітан. — Я й пальцем їх не торкнувся, відтоді як купив!
— Того, що ви їх купили, вже досить, — відказав тенор. — Ба навіть більш ніж досить.
— А що це ви тут кажете про невільників і кольори? — запитав Бертран. — Хочете сказати, що вони запросто знімуть скальп із такого горопашного слуги, як я?
— Значно гірше, приятелю.
— А що може бути гірше? — скрикнув слуга.
— Судячи з вашого голосу, ви співаєте не дуже впевненим басом, — вирік бранець. — Але якщо вони утнуть ту свою штуку, що надумали, то не мине й тижня, як усі ми виводитимемо трелі дишкантом.
Із трьох новоприбулих в'язнів тільки Ебенезер зрозумів значення цього віщування; і хоча це й нагнало на нього жаху, він був надто збентежений, ба навіть приголомшений, щоб пояснити ту метафору, яка крилася в цьому мовному звороті, бо той його перший подив і досі ще не минув. Їхній господар, невидимий тенор, натомість прямо пояснив це простою англійською, чим вкрай приголомшив Бертрана і капітана.
— Мені довелося прожити в цій клятій провінції лише кілька місяців, — сказав він, — але я добре знаю, що вороги обступили губернатора зусібіч — якобіти та протестанти Джона Куда в середині Провінції, Ендрос на півдні, а французи на півночі, — так що він живе в постійному страху бунту чи вторгнення. Але найбільша небезпека чатує на нього там, де йому і не снилося, — цілковите винищення всіх білих в Меріленді!
— Тьху! — вигукнув капітан. — Одне містечко проти всієї провінції!
— Зовсім ні, — відказав тенор. — Лише декілька білих людей знають про існування цього міста, однак, сховане від зайвих очей, воно існує тут уже багато років; це їхній штаб, як я зрозумів, де зібралися вожді бунтівничих дикунів, і місце, де знаходять собі прихисток мурини-втікачі. Усі незадоволені очільники, налаштовані проти білих, потайки прибувають сюди цього тижня на загальну військову раду, і нас, джентльмени, збираються звалашити і спалити їм на втіху.
Почувши цю новину, Бертран так заголосив, що вартівник просунув голову до хижки і штрикнув у темряву наосліп тупим кінцем списа, бурмочучи погрози. Тенор відповів йому веселою лайкою і, коли вартівник сховався, зауважив:
— Але стривайте, вас зайшло сюди троє, але досі я чув, що говорили тільки двоє з вас: той інший хлоп, він що, хворий чи зомлів там?
— То не страх одібрав мені мову, Джоне Макевой, — силувано мовив поет, — а потрясіння й сором.
В'язню аж подих від подиву перехопило.
— Ні! Присяй-бо! Не можу в це повірити!
— Він самий, — визнав Ебенезер, і дикий регіт Макевоя став причиною нових погроз з боку вартівника.
