Капітан щось буркнув спересердя, і Ебенезер, аби про нього не подумали, що й він, як Бертран, звар'ював від страху, якомога простіше пояснив, що саме він силкувався пригадати, відколи вперше почув слова «протока Лімб», і спам'ятав, лише почувши слово «накаляти»: що капітан Джон Сміт з Віргінії майже дев'яносто років тому відкрив ці самі протоки під час своєї подорожі, досліджуючи Чесапік; що він, як і вони, потрапив там у жорстокий шторм, зазнаючи додаткових незручностей у товаристві діареї; що внаслідок свого тяжкого випробування він дав цьому місцю назву Лімб; і насамкінець, що він разом зі своєю залогою став в'язнем якихось войовничих індіян — можливо, це якраз і були прадіди їхніх теперішніх полонителів.
— Та що ви кажете, — мовив капітан. Здавалося, що і Бертрана не дуже вразив цей збіг обставин, бо коли на його просте запитання: «То що ж з ними трапилося далі?» — його хазяїн чесно відповів, що не має про те жодного уявлення, камердинер знову поринув у смуток.
Але, видобувши вже зі своєї пам'яті «Таємну історію», Ебенезер не міг не дивуватися паралелям між тим, що довелося зазнати Джону Сміту і йому самому. Ба більше, саме існування «Історії» свідчило про те, що Сміту і принаймні частині його залоги вдалося втекти чи їх звільнили їхні полонителі. Його роздуми були перервані на цьому місці, бо вони вже прибули до індіянського міста — скупчення халабуд, що тісним колом стояли на якомусь острові, який дещо вивищувався над рештою суходолу. Здавалося, що їх там понад сотню, цих критих соломою і галуззям конусоподібних хаток, зроблених із маленьких колод; оточені болотом, вони дуже нагадували колонію будиночків, що ліплять собі хохулі, тим паче що їхні мешканці носили каптани і шапки з цього хутра. Мешканці, видавалося, спали: за винятком одного-єдиного чатового, який, сидячи у сховку в заростях кущів поблизу, зустрів їхню появу окриком «Туу-
— Це досить дивно, — невдоволено буркнув капітан. — Я ще ніколи не бачив міста індіян, у якому не бігала б зграя шавок.
Але якщо тиша цього поселення й бентежила, то те, що зруйнувало її декількома хвилинами пізніше, і поготів було надзвичайним: вони пройшли крізь ряд помешкань, що утворювали коло, й опинилися на якійсь галявині чи відкритому подвір'ї в середмісті, і поки ватаг перешіптувався зі своїм чорним помічником, з хатки неподалік пролунав зненацька такий тужливий крик, що у поета від нього аж волосся дибки стало.
У його уяві за якусь частку секунди промайнула ціла низка усіляких злодіянь, на які здатні жорстокі індіяни, що про них він довідався від Генрі Берлінґейма: як вони виривають нігті з пальців своїх жертв, як викручують самі пальці з рук, як заганяють гострі шпильки в кикоті, що залишаються після того, як вони витягують жили з рук, виривають волосся і бороди, чіпляють розпечені сокирки на шию та сиплють гарячий пісок на оскальповані голови.
— Матір Божа! — прошепотів капітан, і Бертран заходився цокотіти зубами. Висота і тональність цього тужливого крику змінилися, а за якусь мить змінилися знову, а потім знову, і лише коли цей страждалець зупинився, аби перевести дух, щоб потім розпочати знову, бранці зрозуміли природу цього звуку.
— Святий Царю Небесний! — ледь видихнув Ебенезер. — То хтось співає!
І хоча ця здогадка здавалася вкрай малоймовірною, бранці таки визнали, що той звук і справді був голосом чоловіка, що співає, і співає тенором, якщо вже казати точніше. Саме собою це вже було досить дивною річчю; але ще більш дивним і несумісним з цими обставинами було те, що слова пісні (коли подивитися ретроспективно, відштовхуючись від розуміння цього факту) звучали не мовою дикунів, а чистісінькою англійською: «Я… бачив… як моя мила… плаче» — співав він і, перевівши подих, знову затягнув: «І смуток гордий… що честь йому і шана…»
— Присяй-бо, та це ще один англієць!
— Тим гірше для нього, — відказав капітан, — але нам від того не краще.
— У тих ясних очах, — виводив далі співак, — у тих… ясних очах…
— Дивно, що в нього ще є бажання співати, — захоплено мовив Бертран, — як і те, що його в'язничник дав йому на це дозвіл.
Цього останнього принаймні, здавалося, у нього зовсім не було, бо коли він став урочисто запевняти слухачів — «Усю досконалість бачиш…», — то перейшов на немелодійну лайку, суть якої полягала в тому, що коли такі-то і такі дикуни не дозволяють такому-то і такому бідоласі, засудженому на смерть, заспівати таку-то і таку пісню без того, щоби пхати свої свинячі рила у його такий-то і такий сі-бемоль, то хай вони тоді негайно переріжуть йому таке-то і таке горло й ідуть до біса.
— Клянуся, — мовив Ебенезер, — цей голос я вже чув раніше!
— Може, це привид вашого капітана Як-там-його, — похмуро висловив здогадку Керн.
