— Еге ж, і врятували моє життя, бо я надто пізно дізнався, що мені не стачить сил і на десяток гребків. І по розмислу мені здалося, що це не такий уже й кепський вибір — піти з Тейло; я дійшов висновку, що мізки його такі само свинячі, як і манери, і здогадався, що перехитрити його, коли з'явиться слушна нагода, не складатиме жодних труднощів. Хотілося б тільки, щоб мій приятель Дік Паркер не був таким нетерпеливим… але ж я вам ще не розповідав про Діка Паркера? Не має значення: ми пливемо в океані історії, але склянки досить, щоб погамувати нашу спрагу. Та й крім того, ніч уже майже добігла кінця, хіба ні? Отож будемо завершувати, джентльмени; я обміняв Тома Тейло на коня, як і сказав Ебен, до того ж це була кульгава шкапа, але разом з тим варта двадцяти таких гендлярів слугами, а що я дізнався, що перебуваю в Меріленді, то вирішив проїхатися потайки до мису Кука, аби переконатися, що Джоан там і щаслива у своєму виборі. — Він засміявся. — Та що це я верзу казна-що! Я їхав туди, сподіваючись, що вона вже по горло сита тією невинністю! Я знав, що її жалість візьме за серце, коли вона побачить мене в цьому жалюгідному стані, і я молив Бога, щоб вона помилково узяла ту жалість за любов. То було мерзенне бажання чоловіка, доведеного до розпачу, яке виявилося хибним стосовно двох речей: її сумна доля, як я з'ясував, була ще жалюгіднішою, аніж моя, але ні пранці, ні опій, ні жорстоке поводження, ба навіть лице самої смерті — а що вже казати про жалість! — не могли відвернути її від того шляху, який вона обрала.
Я не став зволікати: Том Тейло, як я гадав, переверне весь край догори дриґом, аби знайти втікача, що його так ошукав. Я надумав податися до Віргінії, якщо мені вдасться знайти туди шлях, або до Кароліни і пристати, може, до якоїсь банди піратів. Отож з цією метою я і склав компанію збіглому невільнику-мурину, що сидів на ланцюгу разом зі мною в трюмі корабля — це був один з підлеглих Паркера на ім'я Бенді Лу, який навчився доволі непогано балакати англійською. Це був його замір — дістатися острова Бладсворт, що, як він чув, аж кишів такими ж втікачами, як і ми. Звідки нам було знати, що білих людей вони люблять не більше, аніж Диявол свячену воду? І коли ми про це довідалися, було надто пізно: Бенді Лу вони зустріли як рідного брата, а мене, попри всі його вмовляння, зв'язали та залишили на той день…
— Гей, там, — обірвав їх капітан. — Що це я чую?
Макевой урвав своє речення на півслові, і бранці стали прислухатися. Десь здалеку, від боліт, почулися якісь різкі крики, схожі на вороняче каркання, і вартівник, що стояв зовні біля хижі, відповів так само.
— Якісь гості — новоприбулі на велику Чорну Месу, — пробурмотів Макевой. — Вони збираються щоночі вже цілий тиждень.
Умовні крики повторилися, а потім в'язні почули здалеку глибокий, ритмічний гуркіт, наче багато чоловіків, маршируючи, стиха наспівували якусь монотонну пісню. Вартовий зовні підхопився на рівні й на все містечко, яке й досі спочивало, гукнув якесь коротке оголошення, від чого між хижками одразу ж здійнявся рух. Люди розмовляли та метушилися довкола площі; було чутно різкі накази; у багаття стали підкидати нові колоди, і вони одразу починали потріскувати у вогні; а той монотонний спів увесь час ставав дедалі виразнішим і сильнішим.
— Присяй-бо, це не схоже на жодну індіянську пісню, яку мені коли-небудь доводилося чути, — прошепотів капітан.
— Ні, це спів чорношкірих, судячи з тону та ритму, — відказав Макевой. — Я чув, як Дік Паркер і Бенді Лу співали щось подібне у трюмі корабля, а африканці вже тут робили те саме ці декілька останніх ночей. Далебі, від цього аж волосся дибки встає! Я так гадаю, що нічого доброго нам це не віщує.
— Чому це? — різко запитав Ебенезер.
— Вони чекали, поки через Затоку переправляться двоє їхніх головних вождів, — сказав Макевой. — Один — провідник чорних, а інший — наймогутніший король дикунів, якого скинув з його трону губернатор. Я взнав те від Бенді Лу, він пошепки розповів це мені декілька днів тому через стіну цієї хижки. Вони ще ніколи не бували такими зухвалими, щоб співати аж так голосно: б'юся навзаклад, що до міста прибули їхні королівські величності й цирк готовий розпочати виставу.
І справді, як тільки новоприбулі з'явилися на майдані, мешканці міста підхопили пісню, стали щось дико викрикувати, відбивати ритм на барабанах і, наскільки в'язні могли здогадуватися, судячи лише зі звуків, почали завзято витанцьовувати якийсь танець довкола багаття. Бертран втягнув повітря і застогнав, а Ебенезер почав мимоволі тремтіти всім тілом. Навіть Макевою не вдавалося повністю зберігати свою витримку: він заходився пошепки сичати, наспівуючи всілякі богохульства і прокльони, неначе читав крізь зуби отченаш.
Лише капітан зберігав спокій.
— Було б дурницею чекати на їхні тортури, — виголосив він стриманим голосом. — Ми всі будемо мертвяками під кінець цього розділу з нашого життя, то чого б це ми ще мусили зробити цим поганам приємність і витерпіти тисячі тортур?
