І лише тоді він помітив, що хоч його вогнище, як і вогнище Бертрана і непритомного капітана, було готове, під стовп Макевоя і досі не поклали ані гіллячки, і скидалося на те, що вартівники й не збиралися цього робити.
— Дякувати Богу, Ебене! — вигукнув Макевой. — Вони збираються мене відпустити! Дік Паркер пощадив мене! — Із його очей потекли сльози. — Бог свідок, — кричав він далі, — я благав і вмовляв помилувати тебе, заклинаючи тією приязню, що була між мною і Діком Паркером. Я сказав йому, що ти мій брат і що ти дорогий мені, як саме життя; але решта була за те, щоб спалити нас усіх чотирьох, і Діку Паркеру вдалося пощадити лише мене. Отож так склалося, що я мушу тепер сьогодні цілий день і завтра дивитися на всі ваші страждання, поки не скінчиться їхня рада, а потім побачити, як вас спалять!
— Цей коцур обміняв наші життя на власну шкуру! — заволав Бертран, стоячи біля свого стовпа навпроти.
— Ні, присягаю! — різко заперечив Макевой. — Те, що було між нами, — то все залишилося в минулому; повірте мені, я не тримаю на вас ніякого зла і жодним чином не намагався підбити Діка Паркера проти вас!
— Я вірю тобі, — мовив Ебенезер. Насправді на якусь мить він відчув гнів, почувши новину, що приніс Макевой; почати з того, що хіба полишив би він Лондон, якби Макевой не зрадив його? Але він швидко приборкав свій гнів, бо, попри своє вкрай скрутне становище або, можливо, саме завдяки йому, він усвідомив, що Макевой лише чесно додержувався своїх принципів, як і Ебенезер — своїх; так само легко можна було б покласти провину на старого Ендрю за те, що той повівся так суворо; на Джоан Тоуст, яка спричинилася до цього парі; на Бена Олівера, що запропонував його; на Анну, що сама перетнула океан і припливла в Меріленд; на Берлінґейма за те, що він, окрім усього іншого, переконав його висадитися на березі в Сент-Мері чи й на самого Ебенезера, який мав тисячі нагод, щоби змінити хід свого життя. Уся історія його двадцяти восьми років життя привела до того, що він опинився тут, у цьому місці й цієї хвилі; і хіба ця історія не набула характерної форми і змісту значною мірою завдяки впливові людей, із якими йому коли-небудь доводилося стикатися і чиї життя зазнали впливу безлічі інших людей? Хіба ж не припнула його до стовпа вся історія людства, ба навіть історія всього всесвіту, неначе ланцюгом, який складається з безлічі ланок, і вина жодної з цих ланок не більша, ніж вина інших? Ебенезеру здавалося, що так воно і є й що Макевоя можна ганити за те не більше і не менше, ніж, наприклад, лорда Балтимора, який колонізував Меріленд, чи генуезького шукача пригод, який відкрив Новий світ для Старого.
Цього висновку поет дійшов радше несвідомо завдяки інтуїції, аніж внаслідок глибокого розмислу, і за ним прийшов інший вислід, логіка якого була такою: це місце в просторі й часі, куди привела його світова історія, не виявилося б згубним для нього, якби не ворожість індіян і муринів. Але їхня ворожість була викликана саме тим, як їх визискували англійські колоністи; тобто вони зазнали утиску від людей, які з примхи історії отримали певну перевагу, — й Ебенезер не мав жодних сумнівів, що його полонителі в протилежних обставинах робили б те саме, що і англійці. А що історичний процес є лише вираженням волі людей, які в ньому задіяні, то Ебенезер справедливо був об'єктом гніву своїх полонителів, позаяк він належав, у значно глибшому сенсі, ніж його вкладав Макевой у свої слова декілька ночей тому, до класу експлуататорів; як освічений представник західного світу він користувався з тих плодів, які приносила потуга його культури і тим-то мав узяти на себе свою частку провини, яку ця потуга зроджувала. Але на цьому його відповідальність не закінчувалася: бо якщо саме потуга та становище — речі, що відрізняють визискувача від визискуваного, — справа випадку, а не якийсь особливий загадковий хист, притаманним духу кожної групи, тоді це вповні «по-людськи», коли білошкірі поневолюють інших людей і розпоряджаються ними, немов речами, так само, як цілком «людським» є і те, що мурини й індіяни вбивають лише на підставі кольору шкіри; дикун, що смолоскипом запалить під ним багаття, є його братом не менше, ніж той гендляр, що колись поневолив цього дикуна. Отож, підсумовуючи, поет зауважив, що хоч йому і доведеться спокутувати свій Перворідний Гріх особисто, це буде щось на кшталт Довіреної Відплати; він сам вчинив тяжкий злочин проти самого себе, і саме він невдовзі покарає лиходія.
Збагнути суть цих ідей було справою лише кількох секунд, і хоча у своїй духовній автобіографії він мав лише декілька моментів, що так само глибоко схвилювали його, однак усе, що він сказав Макевою і Бертрану, вклалося в декілька слів:
— У всякому разі вже надто пізно вдаватися до таких дрібниць і ділити відповідальність. Подивіться-но туди.
