— То що ви пропонуєте? — запитав Ебенезер. — Самогубство? Як на мене, то я б радо вкоротив собі віку, і на тому кінець.
— У нас немає ніяких засобів, щоби впоратися з цим самотужки, — мовив капітан. — Але це може бути цілком у наших руках — померти одразу й уникнути повільної смерті. Якщо вони виноситимуть звідси наші тіла, тоді в нас немає жодної надії, але якщо вони зв'яжуть нас разом за шию, як робили це раніше, а наші ноги будуть вільними, тоді ми маємо побігти всі разом і молити Бога, щоб вони зупинили нас списами та стрілами.
— Так нічого не вийде, — глузливо кинув Макевой. — Вони просто доженуть нас і притягнуть назад під свої різницькі ножі.
Бертран заголосив.
— Та й крім того, — додав Макевой. — Я католик, і хоча вірянин далеко не зразковий, але у будь-якому разі не стану нищити себе.
— Тоді є кращий план, — сказав капітан, — бо ти міг би пособити нам усім без ущербку для своєї віри. Наші руки та ноги зв'язані, але ми можемо рухати колінами: нехай слуга пана Кука покладе свою шию між ногами свого хазяїна, а я покладу свою тобі між ніг, і ви задушите нас обох без жодної затримки, і так ми покладемо край нашим нещастям. Тоді ти зробиш те ж саме із містером Куком, а коли з ним буде все кінчено, ти залишишся один і, коли хочеш, можеш дати вбити себе тим індіянам. Що скажеш на це?
— О Боже! — прошепотів Ебенезер; і хоча пропозиція старого його злякала, він не міг би заперечувати, що бути задушеним — менш болюче, ніж коли тебе звалашать і спалять живцем.
Але сталося так, що йому не довелося обирати; урочистості невдовзі вляглися, настав день, а наші бранці й досі залишалися живими і неушкодженими. Надто схвильовані, щоб відчувати полегшення, вони мовчки дивилися один на одного — Макевой, як помітив Ебенезер, втратив чверть своєї ваги і декілька зубів, а обставини змусили його відпустити бороду — вони більше не були такими балакучими, як у першу свою ніч. Минали дні — два, сім, десять, — і хоча в'язням жодного разу не дозволили вийти з хижі, вони могли чути, як діяльність у місті зростала день у день.
— Їй-бо, це наче якась Колегія кардиналів! — вирік Макевой.
Ніхто більше не згадував за пропозицію капітана, але вона, напевно, крутилася в усіх на думці, як і в Ебенезера, бо коли одного ранку вони почули, як до їхнього вартівника підійшла якась делегація, то всі як один затамували подих і застигли.
— Поспішайте! — став підганяти їх капітан. — Вони прийшли нас забрати!
— Тоді хай забирають, — буркнув Макевой. — Я не вбивця.
Саме цієї хвилі хтось відслонив запинало зі шкіри, що правило за двері: до хижі ввірвалося холодне повітря і рухливі відблиски полум'я, й у блідих світанкових сутінках вони побачили темні постаті.
— Тоді ви, заради Бога! — капітан обернувся до Ебенезера, і його голос майже зривався на вереск. — Благаю вас, сер, задушіть мене зараз, негайно, перш ніж ми потрапимо до їхніх рук. Ну ж бо, хутчіше, заради Христа!
Він переповз через Бертрана і впав до тремтливих колін поета. Ебенезер втратив голос і не міг сказати йому «ні»; він лише похитав головою. Але навіть якби вони хотіли і були в змозі це зробити, то часу в них на те вже не було: чорні постаті наблизилися, схилилися над ними; чорні пальці вхопили їх за руки й кісточки; чорні голоси хихотіли й хрипіли. Нажаханих білих чоловіків по одному витягли за п'яти надвір.
На подвір'ї чи майдані посередині індіянського містечка плямами лежав тонкий шар мокрого снігу, котрий вкривав також пологі верхівки однакових помешкань. Повітря було різке і вогке, але не надто зимне; насправді значні маси доволі теплого повітря насунули з боку Затоки, від чого острів огорнула густа імла. Вихори водяного пилу, скиглячи голосами невидимих мартинів, налітали з боліт і з криком, що поступово вщухав, неслися далі до протоки.
Попри імлу і ранню годину, Ебенезер побачив, що довкола зібралося чимало людей, декотрі були вбрані в одяг зі шкотського сукна й англійської вовни, але більшість мала на собі вдягачку з вичиненої шкіри та хутра і накидки на кшталт тоги. Жінки розпалювали невеличкі багаття поблизу своїх хижок і готували сніданок; чоловіки переважно курили тютюн і розмовляли, зібравшись купками навколо декількох більших вогнищ на самому майдані — мурини й індіяни разом; навкруги стояв гомін, бо всі щось обговорювали, а багато хто з присутніх перемовлявся між собою на мигах і знаках. У центрі подвір'я маленьке нічне вогнище вартових, підживлене смолистою сосною, розгорілося так, що, виблискуючи жовтогарячим в імлі, здавалося радше обрядовим, аніж ужитковим. Тепло від нього розтопило сніг на доволі значну відстань, утворивши коло, по периметру якого урочисто розташувалося близько двадцяти червоношкірих і чорношкірих зверхників; у квадрантах за межами їхнього кола чотири групи чоловіків зводили стовпи заввишки футів дванадцять, закопуючи їх у ями, вириті мало не по пояс.
