Баришник дур-зіллям полностью

— У жодному разі, — запевнив його Сеєр. — Це ж лише звичайнісінька цікавість, чи не так, знати, як-то літав могутній орел, бувши ще пташеням? Хіба не викликають у нас щирого захоплення оповіді старого Плутарха про молодого Алківіада, коли той кидається на дорогу перед візником, або про Демосфена, коли той поголив собі половину голови, або про Цезаря, як він задерикувато поводився межи сицилійських піратів? І хіба не стало б для вас великою втіхою почути бодай рядок-другий з того, що написав у дитинстві Шекспір або могутній Гомер?

— Звісно, я б залюбки послухав, — зізнався Ебенезер. — Але ж ви не будете судити чоловіка за тим, яким він був у дитинстві? Я так міркую, що головне — це сам вірш, і слід зважати лиш на його достоїнства без огляду на те, яким було його походження, — окремо від його творця й епохи.

— Безперечно, безперечно, — сказав Сеєр, байдуже махнувши рукою, — однак це слово «достоїнства» — цілковита таїна для мене. Я мав на мислі інтерес, і чи добрий, чи поганий сам цей вірш, певен, що ваш «Славень Невинності» набагато цікавіший тому, хто обізнаний з історією його автора, аніж тому, кому геть нічогісінько не відомо про ті околичності, що призвели до його появи.

— Ваші доводи не позбавлені певних достоїнств, — визнав Ебенезер, якого чимало подивував логічний хід думок, почутий з уст плантатора-тютюнника.

Сеєр засміявся.

— Ці ваші достоїнства і бзда не варті! Мої доводи мають певний інтерес, можливо, для того, хто знає суперечника й історію подібних дебатів ще з часів Платона.

— Але ж, поза всякими сумнівами, «Славень» не позбавлений певних достоїнств незалежно від читача, усе одно, хто він — кембриджський дон чи недоумкуватий пахолок, або, якщо на те вже пішло, байдуже, читають його чи ні.

— Можливо, й так, — сказав Сеєр і знизав плечима. — То вже більше скидається на таку собі дискусію мудрагелів, які з'ясовують, чи падає дерево на безлюдному острові з шумом, чи ні, оскільки немає жодного вуха, яке могло б цей шум почути. Стосовно цього питання я не маю власної думки, хоча слід сказати, що ця суперечка не позбавлена певного інтересу: вона ведеться спрадавна і призвела до дуже значних наслідків.

— Цей інтерес є основою вашого словника, — завважив Ебенезер, — власне, як достоїнства є основою мого.

— І це принаймні дає нам змогу вести цю розмову, — усміхнувся Сеєр. — Послухайте, чиєму оку миліший ваш «Славень»? Тому пахолку, що не відрізнить Пріама від Доброго короля Вацлава, чи тому дону, який знає всіх античних богів на прізвиська? Тому дикуну-індіянину, що ніколи в житті не чував, щоб хтось йому казав про цноту, чи християнину, який звик парувати невинність із нетиканим дівоцтвом?

— Дідько! — вигукнув Ебенезер. — Ваші міркування доволі переконливі, але зізнаюся, у мене викликає відразу сама думка про те, що голос музи лунає дзвінкіше для професорів! Не про них я думав, пишучи цю річ.

— Ні, ви мене не так зрозуміли, — сказав Сеєр. — Це не тільки питання освіти, хоча трохи вченості ще нікому не шкодило. Життєвий досвід — ось що я хотів сказати: знання того, як влаштовано світ, себто і те знання, що накопичено в книжках, і те, що можна почерпнути з грубої книги життя. Ваш вірш — мов джерело води, мосьпане Лауреате, як на те пішло, все, із чим ми стикаємося, є певною мірою джерелом, чи не так? Що більша та чаша, із якою ми підходимо до нього, то більше ми від нього зачерпнемо, і що більше джерел, до яких ми звертаємося, то більшою стає наша чаша. І якщо я не погоджуюся з вашими поглядами, то лише тому, що подібний хід думок обкрадає великий фонд людського досвіду, у якому я зберігаю вагомий вклад. І я не буду пити з тим, хто хтів би, щоб я відкинув свою чашу геть. Одне слово, хоч я ані поет, ані критик і навіть не маю елементарного Artium Baccalaureus[36], а всього-на-всього звичайнісінький плантатор, який вирощує дур-зілля і свого часу прочитав декілька книжок і встигнув дещо побачити в цьому широкому світі, проте я глибоко переконаний у тому, що ваш вірш говорить мені значно більше, ніж вам.

— Як? Вам, тому, хто не дівак і не поет?

Сеєр кивнув.

— Що стосується першого, то свого часу я ним був і можу нині дивитися на це з висоти набутого досвіду, якого вам бракує. А стосовно другого, то ви як автор маєте відмінний погляд. А я далеко не найнетямущіший із читачів: я, наприклад, належним чином оцінив словесну гру у вашому першому чотиривірші.

— Словесну гру? Яку це словесну гру?

— Ну, як же, візьмімо Пенелопу цнотливу, — сказав Сеєр. — Чи може бути щось краще, ніж цей каламбур про заміжню жінку, якій двадцять років надокучає цілий гурт залицяльників? Це був мудрий вибір!

— Дякую, — пробурмотів Ебенезер.

— Або отой жвавий син Андромахи, — правив далі Сеєр, — якого скинули зі стін Іліона…

— Але ні, це ж гротеск! — запротестував Ебенезер. — Я зовсім не те хотів сказати!

— Не такий уже й гротеск. Це має терпкий присмак Шекспіра.