— Ви так гадаєте? — Ебенезер ще раз подумки звернувся до цієї фрази, але тепер вже подивився на неї з іншої сторони. — Либонь, так воно і є. Втім, у моєму вірші ви вичитали дещо більше, ніж я в нього вкладав.

— Отже, слід визнати, — мовив Сеєр, — що, читаючи, я бачу більше, ніж бачите ви, що, власне, я і стверджував наприпочатку. Ваш вірш значить для мене дещо більше, ніж для вас.

— Далебіг, мені бракує слів, щоб заперечити вам! — вирік Ебенезер. — І якщо ви є типовим представником товариства плантаторів, сер, тоді Меріленд має бути для музи місцем для забав, раєм для піїтів! Що й казати, ви достеменний голос і подих Розуму, і для мене честь бути вашим сусідом. Зміст моєї чаші переливає через вінця.

Сеєр усміхнувся.

— То, може, варто зробити її більшою?

— Вона вже стала більшою, відколи я полишив Лондон. Ви — щедрий учитель.

— Що ж стосується платні, коли вже я ваш учитель, ви можете видати її мені у віршах, — відповів Сеєр. — Тож прошу ті три рядки, через які, власне, і постала ця дискусія.

— Як завволите, — розсміявся Ебенезер, — хоча одним Небесам відомо, що ви збираєтеся знайти в них для себе! Якось, опинившись в одній таверні на Пелл-Мелл і вперше в житті скуштувавши келих малаги, я і склав їх, коли весь довколишній світ почав мені здаватися якимось чудернацьким і чужим.

Він прочистив горло:

— Чи ж Бог створив чудний цей Збрід,Й Фігури ці — теж Людський рід?Де в грі Природи…

Насправді це всього лише два з половиною рядки; і я навіть не знаю, чи було далі ще щось, але головна ідея полягала в тому, що ми, люди, надто безглузді, щоб своїм існуванням зробити честь Вищому Розуму. Без жодних жартів чи каламбурів, наскільки я пам'ятаю.

— Це доволі цинічний погляд на життя, як для юнака, — сказав Сеєр.

— Такими вже мені здались усі речі довкола, коли я вперше зазирнув у свою чашу. От дідько! Останній рядок так і крутиться в мене на язиці!

Сеєр погладив бороду та, примружившись, глянув у вікно. Сільський хлопчина, який ішов дорогою, років дванадцяти-тринадцяти, у припалому пилом одязі, зійшов на узбіччя та привітав їх помахом руки.

— Чи ж Бог створив чудний цей Збрід,Й Фігури ці — теж Людський рід?

Сеєр повторив це вголос і, повернувшись до Ебенезера, з пустотливим виразом на обличчі посміхнувся до нього:

— Де в грі Природи Супокій,Що з глини ліпить Жарт такий?

Я не помилився, Ебене?

3

Лауреат взнає, хто насправді криється за ім'ям «полковник Пітер Сеєр»

— О Господи, не може того бути! — кліпав очима й хитав головою Ебенезер, нахилившись вперед, немов силкувався щось прочитати на обличчі свого попутника.

— Так, це я. І як тобі не соромно! Ні ти, ні твоя сестра так і не впізнали мене.

— Але ж, присяй-бо, Генрі, ти так змінився, що я й досі не можу в це повірити. Без перуки, з бородою…

— За сім років з чоловіком відбуваються і справді чималі зміни. — Берлінґейм усміхнувся. — Мені вже перевалило за сорок, Ебене.

— Але ж навіть очі! — мовив Ебенезер. — І те, як ти розмовляєш! Навіть твій голос відмінний, і манери твої інші! І чи ти Сеєр, який вдає із себе Берлінґейма, чи Берлінґейм, перебраний на Сеєра?

— Жодного перевдягу та обману, і це може підтвердити кожен, хто знає справжнього Сеєра.

— Але ж і я знав справжнього Генрі Берлінґейма, — сказав Ебенезер, — і якби ти не знав мого катрена, я б нізащо не здогадався, що це ти! Окрім Генрі, я нікому не читав цього вірша, та й то лише раз, а відтоді вже минуло п'ятнадцять років.

— Я саме віз тебе тоді додому після нашої подорожі до Сент-Джеймського парку, — додав Генрі. — Було то вже за північ, і випита малага розв'язала тобі язика. Коли ми повернулися до Сент-Джайлза, ти вже спав, поклавши голову мені на плече, пам'ятаєш?

— Дідько! А таки спав! Я вже й забув. — Ебенезер нахилився вперед і схопив Берлінґейма за руку. — О Господи! Подумати тільки, нарешті я тебе знайшов, Генрі!

— Отже, тепер ти справді віриш, що це я?

— Пробач, що я мав сумніви. Ніколи в житті мені не доводилося зустрічатися з людиною, яка б так сильно змінилася, та мені навіть і на думку не спадало, що це взагалі можебна річ.

Берлінґейм повчально підніс догори вказівного пальця.

— Світ може геть змінити людину, Ебене, або ж вона сама може змінити себе, і навіть свою сутність. Хіба ж ти сам, якщо вірити тобі, не вирішив, що ти не тільки є, але з тієї самої хвилини й надалі залишатимешся поетом і діваком? Ні, людина хоч-не-хоч, а мусить мінятися на своєму шляху до могили; вона — немов ріка, що несе свої води у напрямку моря, і з кожною хвилиною вона стає іншою. Що ж залишилося в Лауреаті Меріленду від того хлопчини, якого я забрав із Коледжу Маґдалени?

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги