— Ви так гадаєте? — Ебенезер ще раз подумки звернувся до цієї фрази, але тепер вже подивився на неї з іншої сторони. — Либонь, так воно і є. Втім, у моєму вірші ви вичитали дещо більше, ніж я в нього вкладав.
— Отже, слід визнати, — мовив Сеєр, — що, читаючи, я бачу більше, ніж бачите
— Далебіг, мені бракує слів, щоб заперечити вам! — вирік Ебенезер. — І якщо ви є типовим представником товариства плантаторів, сер, тоді Меріленд має бути для музи місцем для забав, раєм для піїтів! Що й казати, ви достеменний голос і подих Розуму, і для мене честь бути вашим сусідом. Зміст моєї чаші переливає через вінця.
Сеєр усміхнувся.
— То, може, варто зробити її більшою?
— Вона вже стала більшою, відколи я полишив Лондон. Ви — щедрий учитель.
— Що ж стосується платні, коли вже я ваш учитель, ви можете видати її мені у віршах, — відповів Сеєр. — Тож прошу ті три рядки, через які, власне, і постала ця дискусія.
— Як завволите, — розсміявся Ебенезер, — хоча одним Небесам відомо, що ви збираєтеся знайти в них для себе! Якось, опинившись в одній таверні на Пелл-Мелл і вперше в житті скуштувавши келих малаги, я і склав їх, коли весь довколишній світ почав мені здаватися якимось чудернацьким і чужим.
Він прочистив горло:
Насправді це всього лише два з половиною рядки; і я навіть не знаю, чи було далі ще щось, але головна ідея полягала в тому, що ми, люди, надто безглузді, щоб своїм існуванням зробити честь Вищому Розуму. Без жодних жартів чи каламбурів, наскільки я пам'ятаю.
— Це доволі цинічний погляд на життя, як для юнака, — сказав Сеєр.
— Такими вже мені здались усі речі довкола, коли я вперше зазирнув у свою чашу. От дідько! Останній рядок так і крутиться в мене на язиці!
Сеєр погладив бороду та, примружившись, глянув у вікно. Сільський хлопчина, який ішов дорогою, років дванадцяти-тринадцяти, у припалому пилом одязі, зійшов на узбіччя та привітав їх помахом руки.
Сеєр повторив це вголос і, повернувшись до Ебенезера, з пустотливим виразом на обличчі посміхнувся до нього:
Я не помилився, Ебене?
— О Господи, не може того бути! — кліпав очима й хитав головою Ебенезер, нахилившись вперед, немов силкувався щось прочитати на обличчі свого попутника.
— Так, це я. І як тобі не соромно! Ні ти, ні твоя сестра так і не впізнали мене.
— Але ж, присяй-бо, Генрі, ти так змінився, що я й досі не можу в це повірити. Без перуки, з бородою…
— За сім років з чоловіком відбуваються і справді чималі зміни. — Берлінґейм усміхнувся. — Мені вже перевалило за сорок, Ебене.
— Але ж навіть очі! — мовив Ебенезер. — І те, як ти розмовляєш! Навіть твій голос відмінний, і манери твої інші! І чи ти Сеєр, який вдає із себе Берлінґейма, чи Берлінґейм, перебраний на Сеєра?
— Жодного перевдягу та обману, і це може підтвердити кожен, хто знає справжнього Сеєра.
— Але ж і
— Я саме віз тебе тоді додому після нашої подорожі до Сент-Джеймського парку, — додав Генрі. — Було то вже за північ, і випита малага розв'язала тобі язика. Коли ми повернулися до Сент-Джайлза, ти вже спав, поклавши голову мені на плече, пам'ятаєш?
— Дідько! А таки спав! Я вже й забув. — Ебенезер нахилився вперед і схопив Берлінґейма за руку. — О Господи! Подумати тільки, нарешті я тебе знайшов, Генрі!
— Отже, тепер ти справді віриш, що це я?
— Пробач, що я мав сумніви. Ніколи в житті мені не доводилося зустрічатися з людиною, яка б так сильно змінилася, та мені навіть і на думку не спадало, що це взагалі можебна річ.
Берлінґейм повчально підніс догори вказівного пальця.
— Світ може геть змінити людину, Ебене, або ж вона сама може змінити себе, і навіть свою сутність. Хіба ж ти сам, якщо вірити тобі, не вирішив, що ти не тільки є, але з тієї самої хвилини й надалі
