Баришник дур-зіллям полностью

— Що менше, то краще! — відказав Ебенезер. — І хоча я досі Ебен Кук, однак, можливо, я вже не той самий Ебен Кук, яким був, так само, як і Темза залишається Темзою, хоч би якою швидкою була її течія.

— Хіба не тільки ім'я залишається? І хіба Темза була нею від дня своєї появи на світ?

— Бігме, Генрі, ти знову, як завжди, зі своїми загадками! Хіба ж не зовнішня форма у такому разі визначає людину так само, як і береги визначають річку незалежно від назви та вмісту? Ба ні, я чую вже, як ти заперечуєш, що форма не є вічною. Людина стає огрядною або починає горбитися з роками, а плин води підмиває береги та міняє їхню форму.

Берлінґейм кивнув на знак згоди.

— Але зміни ці відбуваються настільки повільно, що помітити їх можна, лише вдивляючись у далеке минуле. Буркотливий дідуган згадує весну своїх літ, а записи в книгах розповідають — або ж саме каміння розкаже тим, хто знає його мову, — про те, де за давніх часів текла ріка, що нині несе свої води тут. І лише низька чутливість нашого сприйняття, чи не так, дозволяє нам говорити про «Темзу» та «Тигр» або навіть про «Францію» чи «Англію» і, зокрема, про «мене» та «тебе», буцім те, що відбулося з цими чи іншими іменами за час, що минув, має якийсь зв'язок з теперішнім станом речей? І тим-то, далебі, як взагалі ми можемо щось твердити про «предмети», коли наш грубий зір, зраджуючи нам, не дає помічати зміни, що з ними відбуваються? Достоту, світ — це потік, як проголосив Геракліт: і самий всесвіт — то є лиш зміна і рух.

Ебенезер слухав усю цю промову з дещо заклопотаним виглядом, але раптом обличчя його просяяло.

— Хіба ти, намагаючись вгледіти, що там за Проваллям, не помітив сам Шлях?

— Я щось не можу збагнути, про що ти.

— Як тобі вдалося переконати мене, що ти і є той самий Генрі Берлінґейм, коли і форма, й ім'я однаково змінилися? Звідкіля нам відомо про зміни, які є настільки непомітними, що наші очі відмовляються їх бачити? — він засміявся, задоволений власною дотепністю. — Та й той самий потік і зміни, про які ти так говориш: як взагалі ми могли б говорити про них, хоч би якими швидкими або повільними вони були, коли б ми не були здатні пам'ятати, якими речі були доти? Твоя пам'ять є твоїми вірчими грамотами, хіба не так? Саме вона є вмістилищем твоєї Індивідуальності й тим місцем, де мешкає сама Душа! Твоя пам'ять, моя пам'ять, пам'ять усього роду людського; це і є тією константою, від якої ми починаємо виміряти зміни; вона є сонцем. Без неї все перетворилося б на Хаос.

— Тож, підсумовуючи, скажемо: ти сам — це твоя пам’ять?

— Так, — погодився Ебенезер. — Ба навіть ліпше, я не знаю, чим саме я є, але достеменно знаю: я є і був, і це завдяки тому, що існує пам'ять; вона немов шворка, що проходить крізь усі намистини, аби вийшло намисто, чи як нитка Аріадни, яку та дала невдячному Тезею, відмічає пройдений мною шлях в лабіринті Життя, пов'язує мене з тим місцем, звідки я розпочав.

Берлінґейм усміхнувся, а Ебенезер зауважив, що зуби його, колись такі білі, пожовтіли й місцями були гнилі — принаймні двох вже бракувало.

— Ти приділяєш забагато уваги цій пам'яті, Ебене.

— Маю визнати, що до сього часу я не дуже-то й роздумував про її значимість. Але вона може дати поживу для сонета, а то, гляди, і для двох, як гадаєш?

Берлінґейм тільки стиснув плечима.

— Ну ж бо, Генрі, ти ж не образився на мене за те, що мені так спритно вдалося оминути твою прірву!

— Якби ж то, заради Бога, тобі й справді це вдалося. — сказав Берлінґейм. — Але боюся, що тебе так само звабила краса метафор, як і колись Декарта.

— Як це так, прошу, поясни? Ти можеш мені заперечити?

— Що краще може спростувати бога Пам'яті, ніж те, що ти й сам дещо забуваєш?

— Що… — і тут Ебенезер запнувся та почервонів, оскільки раптом усвідомив наслідки того, що сказав його друг.

— Ти не пригадав того, що спав на моєму плечі, коли ми поверталися додому з Пелл-Меллу, — нагадав йому Берлінґейм. — Це показує лише першу слабину в твоїй душоспасній нитці, яка, власне, і полягає в тому, що ця нитка таїть у собі розірвані місця. Існують ще й три інші.

— Якщо це так, — зітхнув Ебенезер, — то, боюся, моїм аргументам не встояти.

— Ти сказав, що того вечора ми пили малагу.

— Так, я виразно це пам'ятаю.

— А я стверджую, що то була мадера.

Ебенезер засміявся.

— Що стосується цього, то я радше ладен довіряти своїй пам'яті, ніж твоїй, оскільки то було вперше, коли я скуштував вино, і навряд чи я призабув би його назву.

— Певною мірою так воно і є, — погодився Берлінґейм, — але за умови, якщо ти правильно почув, це для початку. Але я також добре запам'ятав, оскільки це був твій перший келих вина, і я міг, на відміну від тебе, добре відрізнити малагу від мадери, тоді як для тебе ці назви були однаково новими й мало що значили, отже, ти міг легко їх сплутати.

— Це могло трапитися, але я певен, що то все ж таки була малага.