— Я не знаю цієї мови, — сказав Ебенезер, — але, судячи з того, як ці слова прозвучали, вони були далекі від цнотливості.
— І як тобі не соромно, що ти й дотепер її не вивчив, — дорікнув йому Берлінґейм. — Це прекрасна мова для залицяння. І я не можу передати тобі словами, як мені було приємно чути такі сороміцькі речі, сказані таким милим голоском. «
— Достоту, це доволі мила оповідка, хоча цнотливою її і не назвеш, — сказав Ебенезер. — Але чи ж вдалося тобі взнати щось більше про того старого Берлінґейма, задля якого ти і врятував цих леді?
— Так, — сказав Берлінґейм. — Тієї ж ночі я поцікавився в них, чи була їхня розповідь про Берлінґейма насправді вигадкою, чи ні. І дівчина відповіла, що то ніяка не вигадка, і що її батько мав звичку вдавати із себе знатну особу, і хоча насправді він був байстрюком, проте йому дуже кортіло возвеличити своє походження і він ніяк не міг всидіти на місці, невпинно полюючи на старі записи, які його донька мала переглядати, розшукуючи родинне ім'я. Саме з цієї причини вони і здійснили подорож до Джеймстауна, де серед безлічі вкритих пилом і цвіллю паперів вона натрапила на те, що виглядало як окремі сторінки якихось записок, складені таким собі Генрі Берлінґеймом. Однак, не знайшовши жодної згадки про свою родину, вона лише пробігла їх очима і тепер пригадувала тільки те, що в цих записках ішлось про якусь експедицію, що вирушила кудись із Джеймстауна; капітан Джон Сміт був її провідником; і скидалося на те, що між ним та автором цих записок виникло якесь непорозуміння. Окрім цього, вона більше нічого не читала і не пригадувала. Знадобилося небагато часу, щоб я наситився любовними утіхами досхочу, бо коли тобі вже тридцять п'ять, твоя витривалість у цих справах вже не та, що бувала раніше, — і я заснув прямо коло багаття. Коли ж уранці сонце збудило мене, я побачив, що жінок уже немає, і відтоді я їх ніколи не бачив. Я так гадаю, що піти, перш ніж я прокинувся, їх примусила делікатність — багато речей мають приємний запах вночі, але смердять, коли пригріє сонце. До того ж їхня репутація залишалася незаплямованою, оскільки жодного разу з тієї миті, як ми наздогнали їхній корабель, вони не відкрили нам своїх імен, як і не сказали, звідкіля вони, хіба тільки що мешкають на східному узбережжі Меріленду.
— І ти вирушив звідтіля до Джеймстауна?
— Ні, я дістався до округу Енн-Арундел і капітана Гілла. Мені конче потрібно було знати, чи вчинив йому Куд якусь кривду, і, крім того, я не мав при собі ні гроша, щоб купити якогось харчу. Я мав намір, попрацювавши трохи на Гілла, продовжити потім свої пошуки, бо ж слід визнати, мене не залишили байдужим політичні події, що там відбувалися, і я б залюбки взяв на себе наступну місію, подібну до тієї, з якої щойно повернувся.
— Ти маєш велику жагу до пригод, — сказав Ебенезер.
— Либонь, я такий і є, або ж ліпше сказати, маю жагу до всього великого світу, бачити і вивчати який мені ніколи не набридне.
— Ручаюся, що капітан Гілл був радий тебе бачити і дуже здивований!
— Певна річ, адже він не мав жодної звістки про мене, відколи почалася та ребелія у Нью-Йорку, очолювана Лейслером, і вже не сподівався побачити мене в живих. Він сказав, що його становище було дуже хитким і ненадійним, оскільки Куд і його люди щодня руйнували та грабували маєтності своїх ворогів, і його маєток залишався поки що неушкодженим лише завдяки якійсь примсі долі та невпевненості ворогів стосовно його впливу в Англії. Куд був настільки зарозумілий, що називав себе Мазаньєлло на честь ватажка повстанців у Неаполі; полковник Генрі Джоулз з округу Калверт, його перший заступник, видавав себе за графа Скамборо; полковник Нініан Біл став графом Арґайлом; і Кенелм Чезелдін, спікер Асамблеї, був спікером Вільямсом. Тоді як ці хвальки вдавали із себе членів королівського двору, сваволили та грабували в Сент-Мері, я провів усю зиму, намагаючись привести маєток Гілла до ладу.
