Дрозди зникли, та наступний проїжджий нам теж не підійшов. То знову був чарівник — у дорогому автомобілі з відкритим верхом, що їхав від садиби. Обличчя водія було майже повністю сховане під капелюхом та окулярами. Я встиг розгледіти лише коротку, ошатно підстрижену руду борідку, як автомобіль уже помчав геть.
— Хто це такий? — поцікавився я. — Ще один змовник?
— Я вперше його бачу. Може, той самий, що приїхав минулого вечора.
— Будь-що в садибі він не затримався.
Хлопець із відчаю вдарив кулаком по землі.
— Якщо ми не проберемось туди якнайшвидше, почнуть прибувати всі інші гості! А нам ще треба з’ясувати, що тут коїться. Ох! Якби я був могутніший!
— Вічний крик душі всіх чарівників, — утомлено зауважив я. — Май терпіння.
Він люто позирнув на мене й гиркнув:
— Для терпіння потрібен час. А ми його не маємо!
Та насправді нам пощастило лише через двадцять хвилин.
Знову заревів автомобіль. Знову я промайнув на інший край гайка і визирнув з-за гребеня насипу. І відразу зрозумів, що наш час настав. То був темно-зелений фургон бакалійника — високий, прямокутний, щойно вимитий, із акуратними чорними крилами. На боці в нього виднів гордовитий чорний напис: «СКВОЛЗ І СИН, КРОЙДОН, СМАКОТА ДЛЯ ВСІХ». Із неабияким полегшенням я побачив, що в кабіні, здається, сидять самі Скволз і син. За кермом сидів підстаркуватий лисий чоловік, а поруч — бадьорий юнак у зеленому кашкеті. Обидва були в доброму гуморі й помітно причепурилися з нагоди великого дня. Лисина старшого блищала, ніби виглянцювана. Польова миша, що причаїлася за каменюкою, почала розминати м’язи.
Фургон під’їхав ближче: з-під капота ревів і торохтів мотор.
Я поглянув у небо — ні дроздів, ні іншої небезпеки. Все чисто. Фургон наблизився до гайка. Від брами тепер його видно не було. Скволз і син повідчиняли віконця, щоб подихати свіжим повітрям. Син мугикав веселу пісеньку.
Коли вони майже виїхали з гайка, син почув збоку тихенький шурхіт. Він поглянув праворуч і побачив, як у повітрі просто на нього — в позі каратиста—нападника, витягши задні лапи, — мчить польова миша.
Миша влетіла прямісінько у віконце. Ні Скволз, ні син не встигли й пальцем ворухнути. В кабіні здійнявся вихор — такий, що її аж захитало на всі боки. Фургон трохи звернув убік, під’їхав до земляного насипу скраю дороги й забуксував. Мотор чхнув і заглух.
На мить запанувала мовчанка. Далі відчинилися дверцята біля пасажирського місця. З машини вискочив чоловік, напрочуд подібний до Скволза, майнув назад і витяг звідти непритомні тіла Скволза й сина. На синові не було більшої частини одягу.
Перетягти цю пару через дорогу, на насип і вглиб гайка було справою однієї секунди. Я сховав їх в ожинових кущах і повернувся до фургона[94].
Отут і почалося найгірше. Джини несумісні з автомобілями. Надто вже незвично, коли ти сидиш у бляшаному ковпаку, оточений зусібіч пахощами бензину, мастила, штучної шкіри, людей та їхніх виробів. Мимоволі думаєш, яка ж це немічна й мізерна істота — людина, якщо для далеких подорожей їй потрібні такі жалюгідні засоби.
До того ж, я просто не вмію водити автомобіль[95].
Одначе я все-таки завів мотор і примудрився якось виїхати з узбіччя на середину дороги, а далі й до перехрестя. Усе це забрало одну хвилину, та я, правду кажучи, вже сердився: якого—небудь пильного вартового могло здивувати, що фургон так довго не виїздить із-за дерев. На перехресті я загальмував, хутко озирнувся й нахилився до віконця:
— Сюди! Мерщій!
Кущі гарячково зашурхотіли, хлопчисько рвонув на себе дверцята і опинився в кабіні, пихкочучи, мов захеканий слон. Дверцята ляснули. За секунду ми вже рушили далі й звернули на дорогу, що вела до Гедлгем—Голлу.
— Це ти? — здивувався хлопчина, вирячившись на мене.
— А хто ж іще? Перевдягайся якнайшвидше! Вартові зараз доберуться до нас.
Хлопець засовався на сидінні, здираючи свою куртку й намагаючись дотягтися до вбрання Скволза—молодшого — сорочки, зеленої куртки й штанів. Ще п’ять хвилин тому це все було напрочуд чистеньке, а тепер — геть пожмакане.
— Мерщій! Вони наближаються!
І справді, через поле з обох боків, підстрибуючи, мчали вартові. їхнє чорне лахміття лопотіло в повітрі. Хлопець тим часом порався з сорочкою.
— Ґудзики надто тугі! Не можу розстебнути!
— Надягай через голову!
Вартовий з лівого боку наближався швидше. Я бачив його очі — два чорні овали з крихітними вогниками в глибині. Я спробував піддати газу, але натиснув не на ту педаль: фургон здригнувся й зупинився. Хлопчисько саме просовував голову в комір сорочки й тепер зарив носом у консоль.
— Ой! Ти що, зумисне?!
Я відшукав потрібну педаль. Ми знову рушили вперед.
— Одягай куртку, або нам гаплик. І кашкет не забудь.
— А штани?
— Облиш їх. Нема часу!
Хлопчина впорався з курткою й тільки—но встиг натягти кашкет на розкуйовджене волосся, як двоє вартових наздогнали нас. Вони трималися того боку живоплоту, але їхні блискучі очі були просто-таки прикуті до нас.
— Не забувай — ми їх не бачимо, — нагадав я. — Дивися лише вперед.
— Я й дивлюся... — Аж тут йому сяйнула чергова думка: — А вони не здогадаються, хто ти такий?
