— Добре, — мовив хлопець. — Розвантажуймо фургон і користаймося першою-ліпшою нагодою. Чекай моїх наказів.
— А що ж я увесь цей час роблю?
Я ледве не в’їхав у живопліт, та врешті дивом спромігся зупинити фургон. Довготелесий лакей підійшов до нас.
— Пан Скволз?
— Так, начальнику. А це... мій син.
— Ви спізнюєтесь. Кухареві потрібні ваші харчі. Будь ласка, негайно занесіть їх на кухню.
—Так. начальнику.
Мою сутність пронизало неприємне відчуття, й кілька волосків на лисині стали дибки. Кухар... Ні, це неможливо! Він, звичайно, десь в іншому місці. Я відчинив дверцята фургона:
— Ану. синку, ворушися, бо зараз дістанеш прочуханки!
З похмурою зловтіхою я навантажив хлопця сирійськими оливками та гігантськими слимаками і спрямував його на кухню. Він пішов, хитаючись під своїм тягарем, наче Сімпкін у Пінновій крамниці[103]. Сам я вибрав невеличку коробку жайворонячих язичків і рушив за хлопцем у двері, до прохолодного вибіленого коридору. Безліч слуг різноманітної подоби, статі та розміру гасали довкола, мов перелякані зайці, виконуючи сотні наказів. Звідусюди лунали гамір та ґвалт. Пахтіло свіжим хлібом і смаженим м’ясом: ці пахощі линули з широкої арки, яка вела на кухню.
Я зазирнув туди. Кілька дюжин кухарчат у білих халатах щось різали, терли, приправляли, промивали. Щось смажилося на рожні. Купи овочів громадились по столах, готові до випічки булочки начинялися зацукрованими фруктами. Робота кипіла. Диригував цим усім гладкий шеф-кухар, що саме горлав на хлопчину в синій уніформі. Рукави в кухаря були засукані, а одна рука щільно перебинтована.
На мить я зазирнув на сьомий рівень — і відразу майнув назад. Поза всяким сумнівом, ці щупальця були мені аж надто знайомі.
Мій хазяїн увійшов до кухні, мало не вивалив жужмом свій вантаж на перший-ліпший стіл і зібрався вже йти, так нічого й не довідавшись. Коли він ступив за двері, я сунув йому коробку з жайворонячими язичками.
— Занеси й це, — прошепотів я. — Я не можу туди увійти.
— Чому?
— Роби, що кажу!
Йому вистачило глузду послухатись, 1 до того ж швидко, бо в коридорі знову виріс лакей у темній лівреї й заходився пильно стежити за нами. Отож ми рушили назад до автомобіля. по нову порцію вантажу.
— Тутешній шеф-кухар. — шепотів я, дістаючи з фургона ящик із вепровим паштетом, — це джин Фекварл. Не питай мене, чому він так полюбляє цю подобу, — я й гадки не маю. Просто мені не можна потикатись на кухню. Він умить упізнає мене.
Хлопчисько примружив очі:
— Звідки мені знати, що ти не брешеш?
— Просто повір мені цього разу, й квит. Може, візьмеш іще один пакунок страусового м’яса? Ой, здається, не візьмеш... — я допоміг йому піднятися. — Я розвантажу фургон, а ти позаносиш це все на кухню. А тим часом поміркуймо, як нам бути.
Хлопець кілька разів збігав туди й назад, і за цей час ми хутко склали план наших дій. Та перше ніж дійти згоди, ми добряче погиркались. Він хотів, щоб ми вдвох прослизнули через кухню й вирушили оглядати будинок, та мені аж ніяк не хотілося проходити повз Фекварла. Я пропонував розвантажити фургон, покинути його десь у лісі і потай пробратися назад, а тоді вже братися до нашого розслідування. Хлопчину, однак, моя пропозиція анітрохи не влаштовувала.
— Тобі добре! — вередував він. — Ти можеш перелетіти цей травник хоч вітерцем, хоч хмаринкою! А я й півдороги не подолаю, як мене схоплять. Ні, коли я вже тут, мені треба пробратися якнайдалі.
— Але ж ти — хлопець-бакалійник. Що ти скажеш, коли тебе помітять?
Хлопчина неприємно посміхнувся:
— Не хвилюйся. Я недовго залишатимуся бакалійником.
— Ну, для мене будь-що небезпечно проходити кухнею, — зауважив я. — Мені й так пощастило. Зазвичай Фекварл чує мене за милю. Ні, краще вже я знайду інший спосіб потрапити всередину.
— Мені це не до вподоби, — заперечив хлопець. — Як нам тоді зустрітися?
— Я знайду тебе. Просто подбай, щоб тебе за цей час не спіймали.
Він стенув плечима. Якщо хлопець і був переляканий до краю, то майстерно це приховував. Я подав йому останні кошики з яйцями сивки й подивився, як він шкандибає до будинку. Потім зачинив дверцята фургона, жбурнув ключі на водійське сидіння й замислився. Свою власну ідею — покинути фургон у лісі — я швидко облишив: там він приверне більше уваги, ніж тут, на стоянці. Врешті-решт, тут нікого не турбує, скажімо, фургон квіткарки.
В цьому будинку було забагато вікон і за кожним з них міг причаїтися спостерігач. Я рушив до дверей, ніби збираючись зайти всередину, й дорогою перевіряв сусідні рівні. Вдалині під деревами — під внутрішнім захисним куполом — промайнув патруль гулів. Вони нічого не помітили. Це чудово. Та й сам будинок ніби чистий.
