— Він не складав список, сер. Це робив я. Ми веземо балтійський кав’яр, яйця сивки, свіжу спаржу, сиров’ялену болонську салямі, сирійські оливки, черешкову ваніль з Центральної Америки, желе з язичків жайворонків, свіжі макарони, маринованих у мушлях гігантських слимаків, свіжомелений чорний перець і кам’яну сіль, віррелські устриці, страусове м’ясо...
Найманець підняв руку.
— Досить. Тепер мені справді хочеться це оглянути.
Я понуро вийшов з кабіни й подався до задньої частини фургона, кленучи хлопця з його багатою уявою. Про те, що станеться, коли найманець побачить там зовсім інше, я намагався не думати. Але тут уже нічого не можна було вдіяти. Найманець холодно височів наді мною, і я відчинив задні двері.
Найманець із хвилину вивчав наш вантаж.
— Чудово. Можете їхати далі.
Сам собі не вірячи, я оглянув фургон. Мені відразу впав в око дерев’яний ящик з пляшечками — сирійські оливки. З-за ящика визирали коробки з жайворонячими язичками, пакунки з макаронами... Зачинивши двері, я повернувся до кабіни.
— Куди нам їхати, начальнику?
Найманець опустив руку на край мого відчиненого віконця. Зовнішній бік його долоні перетинали тоненькі білі шрами.
— Доїдете до роздоріжжя. Далі — праворуч, до дверей на кухню. Там вас зустрінуть. Завезете вантаж — і повертайтеся. До того ж, мушу вас попередити: ви в приватному володінні великого чарівника. Якщо вам дороге життя, не лізьте, куди не треба. Кара буде швидка й сувора.
— Так, начальнику.
Найманець кивнув, позадкував і порухом руки пропустив нас. Я піддав газу, й ми в’їхали під арку, а потім — під захисні куполи: мою сутність аж било дрижаками. Опинившись нарешті всередині, ми рушили піщаною звивистою дорогою між деревами.
Я поглянув на хлопця. Обличчя його було незворушне, але скронею повзла крапля поту.
— Звідки ти про все це дізнався? — запитав я. — Ти ж дивився туди менше, ніж дві секунди.
Хлопчина кволо всміхнувся.
— Мене дечого-таки вчили. Я швидко читаю й точно запам’ятовую. А що ти думаєш про нього?
— Про цього Лавлейсового найманця? Цікавий тип. Він — не джин, і навіть, здається, не чарівник. Від нього не тхне протухлим, як від вас[99]. Але ми знаємо, що він зумів заволодіти Амулетом, тож певна сила в нього є... До того ж, він аж випромінює самовпевненість. Ти помітив, як його слухаються гулі?
Хлопчина зморщив лоба.
— Якщо він — не демон і не чарівник, то звідки в нього така сила?
— Не дури сам себе, — похмуро відповів я. — Сили бувають різні...
Мені пригадалася дівчина зі Спротиву та її приятелі.
Від подальших запитань мене врятувала дорога: вона рвучко повернула й виринула з-під дерев. Перед нами постав Гедлгем-Голл.
Хлопцеві перехопило подих. Проте на мене ця садиба не справила помітного враження. Після того, як ти брав участь у спорудженні кількох найвеличніших будівель світу, й до того ж давав їхнім будівничим корисні поради[100], тебе вже не дивуватиме поганенький вікторіанський особняк, стилізований «під готику». Вам, звичайно, відомі такі споруди: безліч усіляких візерунків, оздоб та башточок[101]. Будівлю оточував широкий травник: ним спокійно гуляли павичі й кенгуру[102].
Серед травника стояли два смугасті шатра, а терасою вже снували слуги, що розносили таці з пляшками й келихами. Перед будинком височів міцний давній тис, під його розлогим гіллям починалося роздоріжжя. Ліва стежка примхливо вигиналася перед фасадом, а права скромно повертала за будинок. Туди, як нам було наказано, ми й поїхали.
Мій хазяїн жадібно озирав усю цю спокусливу картину.
— Забудь про свої зворушливі мрії, — сказав я. — Щоб дочекатись їхнього здійснення, треба спочатку пережити нинішній день. Отже, ми в садибі. Тепер нам треба сформулювати наш план. Що ми збираємося робити?
Хлопчисько вмить зосередився.
— Виходячи з того, що сказав нам Лавлейс, — почав він, — припустімо, що він має намір завдати якогось удару міністрам. Якого саме — ми не знаємо. Це станеться, щойно гості прибудуть, поки вони ще неуважні й нічого не підозрюють. Для Лавлейсового задуму — якого-не-якого — украй потрібен Амулет.
— Так, згоден, — я затарабанив пальцями по керму. —А як щодо нашого задуму?
— У нас є дві мети: знайти Амулет і з’ясувати, що за пастку готує Лавлейс. Амулет, напевно, він триматиме при собі, щоб за будь-яких подій убезпечити себе. Нам корисно дізнатися, де Амулет, але відбирати його в Лавлейса — аж поки не з’їдуться всі гості — не варто. Треба показати міністрам, хто він такий. Довести, що він — зрадник. А якщо ми водночас викриємо підготовлену ним пастку, то буде ще краще. Ми дістанемо всі потрібні докази.
— Як тебе послухати, то це все дуже просто... — Я подумав про Фекварла, Джабора та інших рабів, що їх Лавлейс напевно тримає напоготові, й зітхнув. — Гаразд. Насамперед нам треба позбутись фургона й цього вбрання.
Стежка раптом закінчилася круглим, посиланим гравієм майданчиком позаду будинку. Тут уже стояв фургон квіткарки. Поряд видніли прочинені білі двері; перед ними на ґанку стояв довготелесий чолов’яга в темній лівреї. Він порухом звелів нам під’їхати ближче й зупинитися.
