— Ні, вони для цього заслабкі.
Я щиро сподівався, що це правда. Мені здалося, що то були гулі[96], хоч за наших днів ні в чому не можна бути певним[97].
Деякий час ми їхали в напрямку гайка і дивилися тільки вперед. Вартові й далі спостерігали за нами.
Раптом хлопчисько знову заговорив:
— Що ж робити зі штаньми?
— Нічого. Обійдемося тим, що вже маємо. Зараз під’їдемо до брами. Будь-що твоя верхня половина цілком пристойна.
— Але ж...
— Поправ краще куртку. Порозгладжуй усі зморшки... Запам’ятай: я — Скволз, а ти — мій син. Ми веземо до Гедлгем-Голлу — на відкриття конференції свіжі харчі. До речі, нам годилося б поглянути, що ж ми таке веземо. ГЛянеш?
— Але...
— Не хвилюйся. Якщо разок озирнешся, ніхто нічого не запідозрить.
Посередині задньої стінки кабіни виднів металевий люк. Я показав на нього.
— Подивись-но швиденько. Я глянув би й сам, та я за кермом.
Хлопчина став колінами на сидіння, відкрив люк і засунув голову всередину.
— Тут зовсім темно... й ціла купа всякої їжі...
— Можеш що-небудь дістати?
Я поглянув на хлопця й мало не випустив кермо. Фургон шалено крутнувся — я ледве встиг його вирівняти.
— Штани! Сядь негайно! Де твої штани?!
Хлопчина сів. Ліворуч від мене стало помітно світліше.
— Свої я скинув. А нові... ти ж сам сказав: «Облиш їх!»
— Я ж не знав, що ти викинув свої! Негайно одягнися!
— Так вартові ж побачать...
— Вони вже побачили, повір мені. Одягайся, й квит!
Він знову проїхався черевиками по консолі. Я хитнув своєю лисою головою.
— Наша єдина надія на те, що гулі не дуже знаються на людському вбранні. Можливо, їх не здивує, що тобі закортіло перевдягатись просто зараз. А от охорона біля брами, напевно, проникливіша.
Ми вже наблизилися до межі садиби. Попереду її затуляли дерева. Дорога неквапом обігнула їх, і відразу після цього перед ними з’явилася величезна арка. Збудована з масивних брил жовтого пісковику, вона пихато здіймалася з придорожніх кущів — так само, як тисячі інших арок по всьому світу[98]. Зараз, напевно, ніхто вже й не пам’ятав, який голопузий лордик заплатив за цю арку, з якої причини він надумав звести її... Обличчя каріатид, що підтримували склепіння, давно вже стерлись, як і написи на арці. А плющ, який обвивав її, вперто працював над тим, щоб урешті зруйнувати саму споруду.
Над аркою височіла червоняста баня захисного купола, що заодно накривала й частину лісу. Єдиний вільний прохід вів крізь саму арку.
Вартові, що не відставали від нас, вирячились уперед.
Я зупинив фургон за кілька метрів від арки, проте вимикати двигун не став. Мотор тихенько гарчав. Ми сиділи в кабіні й чекали.
В основі арки відчинилися дерев’яні двері, і звідти вийшов якийсь чоловік. Хлопчина здригнувся. Я поглянув на свого хазяїна: він і дотепер був блідий, а зараз побілів, наче крейда. Очі його аж вибалушились зі страху.
— Що таке? — прошепотів я.
— Це він... той самий, кого я бачив у дзеркалі. Той, що приніс Лавлейсові Амулет.
Ні відповідати, ні щось придумувати не було часу. Вбивця з легенькою посмішкою вже крокував до фургона.
Отже, це був він — той самий незнайомець, який украв Амулет Самарканда й зник без сліду, який перерізав горло зберігачеві Амулета й покинув його мертвим у калюжі крові. Лавлейсів найманець.
Як на людину, він був справжній велетень — на голову вищий за звичайного чоловіка, й до того ж ширший у плечах. На ньому були довга темна куртка на ґудзиках і білі штани східного стилю, заправлені у високі шкіряні черевики; борода — вугільно-чорна, ніс — широкий, очі — проникливі, блакитні, під густими бровами. Попри свою комплекцію, він рухався напрочуд граційно, недбало змахуючи однією рукою й заткнувши за пояс великого пальця другої.
Найманець обігнув капот і підійшов до віконця з мого боку, ні на мить не зводячи з нас очей. Наблизившись, він ще раз махнув рукою. Краєм ока я побачив, як гулі-вартові помчали назад у поле.
Я визирнув у віконце.
— Доброго ранку! — весело привітався я. намагаючись якнайкраще відтворювати лондонський говір. — Ернест Скволз і син. бакалія, для Гедлгем-Голлу.
Чоловік зупинився й кілька секунд оглядав нас.
— Скволз і син... — голос у нього був низький і тягучий, блакитні очі ніби пронизували мене наскрізь. Правду кажучи, це мене збентежило, та й хлопчисько мимоволі ковтнув слину: я мовчки сподівався, що він не панікуватиме. — Скволз і син... Так, на вас чекають.
— Так, начальнику.
— Що ви везете?
— Бакалію, начальнику.
— Що саме?
— Е-е... — я й гадки не мав, що сказати. — Різноманітну, начальнику. Чи бажаєте оглянути?
— Вистачить і списку.
Хай йому біс!
— Як собі хочете, начальнику. У нас там... е-е... коробки, бляшанки — безліч бляшанок, сер, — пакунки, пляшки...
Найманець зіщулився:
— Якось це все непевно.
Несподівано в мене з-під ліктя пролунав високий голос — із-за моєї спини визирнув Натаніель:
