... і його регіт обірвався, коли завалилась велика частина даху. Головний сволок, що проходив уздовж усієї будівлі, переломився. Крокви попадали; бруски, черепиця й тиньк посипалися вниз, у вогняне пекло, на яке перетворився будинок, і потягли за собою Джабора. Падати йому, вочевидь, довелося довго — крізь чотири охоплені вогнем поверхи аж у підвал. Більша частина будинку обвалилася згори.
У проломі заревіло полум’я. Мені — я саме вхопився за край димаря й перекинув своє тіло через нього — цей рев здавався гучними оплесками.
Хлопчина скорчився за димарем. Невидющими очима він дивився в темряву.
— Я виграв кілька хвилин, — повідомив я, — та часу все одно обмаль. Ну ж бо, ворушися!
Чи подіяв на нього мій дружній тон, чи щось інше — цього вже не знаю, але хлопчисько відразу підхопився. А потім зашкутильгав дахом зі швидкістю розбудженого мерця. Йому знадобився б, напевно, тиждень, щоб дістатися до дерев. Його спіймав би навіть стариган, сліпий на обидва ока, не те що розлючений джин. Я озирнувся. Гонитви поки що видно не було, лише полум’я стугоніло в проломі. Не марнуючи ані миті, я зібрав увесь залишок сил і підхопив хлопця на плече, а тоді щодуху помчав дахом.
Десь через чотири будинки ми дісталися до дерева — високої ялини. До найближчих її гілок було менше ніж п’ять метрів — цілком можна доскочити. Та спершу я мусив перепочити. Скинувши хлопця на черепицю, я знов озирнувся. Нікого й нічого. Джаборові, мабуть, вистачає власного клопоту. Я уявив, як він силкується вибратися з розжареного льоху, заваленого тоннами охоплених вогнем руїн...
Аж тут у полум’ї щось заворушилося. Пора було тікати.
Я не дав хлопчині нагоди для паніки. Просто схопив його і стрибнув. Поки ми летіли — від вогню все довкола стало жовтогарячим — хлопець навіть не зойкнув. Я гарячково лопотів крильми і таки зумів досить довго протриматись у повітрі. А потім ми врізалися в крону ялини. Гілля хльоскало й лупило нас зусібіч.
Учепившись у стовбур, я зупинив наше падіння. Хлопчина вхопився за гілку. Я озирнувся на будинок — крізь вогонь до нас поволі наближалася чорна постать.
Я поставив хлопця на ноги.
— А тепер мовчи! — прошепотів я. — І не висувайся з-під дерев.
І ми, крадучись, рушили вологим темним садком. А вулицю вже заповнили сирени пожежних машин. Тріскотіли сволоки — догоряв будинок наставника мого хазяїна.
Небо за розбитою шибкою розвиднілося. Упертий нудний дощ нарешті вщух. Натаніель чхнув.
Лондон прокидався. Дорога внизу поволі оживала: похмурі червоні автобуси, гаркаючи моторами, везли до центру міста перших простолюдинів; нечисленні автомобілі пронизливо сигналили, коли хтось намагався перебігти їм дорогу; з’явилися й велосипеди — їхні господарі сутулились, ховаючи лиця в коміри, й завзято крутили педалі.
Почали відчинятися крамниці по той бік вулиці. Крамарі з гуркотом піднімали металеві жалюзі, доводили до ладу вітрини: різник кинув на емальовану тацю рожеві шматки м’яса, тютюнник вивісив над прилавком кілька часописів. З пекарні, де ще кілька годин тому затопили печі, повіяло теплим хлібом та свіжими пампушками. Натаніель, голодний і змерзлий, відчував цей аромат навіть крізь вікно.
Запрацював вуличний ринок. У повітрі бриніли вигуки — то радісні й бадьорі, то хрипкі й сердиті. Гучно тупали ногами хлопці, котячи повантажені овочами візки. Дорогою проїхав поліцейський автомобіль. Він зупинився біля ринку, тоді гордовито піддав газу і помчав далі.
Над дахами зависло сонце — блідий яєчний жовток, наполовину схований у тумані. Цієї години пані Андервуд зазвичай поралася зі сніданком.
Натаніель просто-таки бачив її — низеньку, працьовиту, незмінно веселу, що клопочеться на кухні, бряжчить каструлями. ріже помідори, закладає до тостера скибочки хліба... Чекає, поки він, Натаніель, спуститься вниз.
Раніше це так і було б. Але кухні більше немає, як і будинку. І пані Андервуд... пані Андервуд — теж...
Хлопцеві хотілося плакати. Йому аж зводило обличчя. Його почуття нагадували весняну річку, ладну прорвати греблю. Проте очі залишалися сухими. Полегшення не приходило. Натаніель дивився на вуличний шарварок, нічого не розбираючи й не відчуваючи холоду, що пронизував його аж до кісток. Тільки—но він заплющував очі, як перед ним у темряві танцювали світлі язики полум’я.
Пані Андервуд...
Натаніель нервово зітхнув, сунув руку до кишені штанів і відчув під пальцями гладеньку поверхню бронзового дзеркала. Він негайно витяг руку назад. Його аж трусило від холоду. І його розум теж ніби закляк.
Наставник... Натаніель зробив для нього все, що міг. А господиня... він мусив її попередити, вирядити з дому, поки цього всього не сталося! А натомість він...
Треба над цим поміркувати, але зараз немає часу.. Краще подумати, що робити далі. Інакше йому кінець.
