Половину ночі Натаніель, мов божевільний, гасав дорогами й садками Північного Лондона, роззявивши рота й нічого довкола не розбираючи. Він пам’ятав хіба що біганину в темряві, мури, які він перелазив, перегони через освітлені ділянки, тихі накази, яким мав коритися... Він пам’ятав, як тулився до холодних цегляних стін, як ломився крізь живопліт, роздираючи шкіру до крові. А ще якийсь час він ховався за купою гною, припавши до неї щокою. Все це відбувалося ніби вві сні.
Під час утечі перед його очима стояли обличчя Андервуда, спотворене жахом, і шакаляча голова, що підіймається з полум'я. Це теж здавалося несправжнім. Ніби сон уві сні.
Він не пам’ятав гонитви — хоч часом їх наздоганяли. Гудіння куль—шпигунів, невідомий хімічний запах... Більше він не міг пригадати нічого. А потім, уже вдосвіта, вони опинилися серед завулків, забудованих вузькими цегляними домами, і знайшли серед них один заколочений будинок.
Тут — принаймні ненадовго — він був у безпеці. Тут був час подумати, обміркувати, що робити далі.
Але ж пані Андервуд...
— Змерз, еге ж? — запитав чийсь голос.
Натаніель, що стояв біля вікна, озирнувся. Посередині розореної кімнати стояв смаглявий хлопчина, що насправді не був ніяким хлопчиною, й дивився на нього вогняними очима. На ньому було щось на кшталт зимового вбрання — куртка, новенькі сині джинси, міцні брунатні черевики й вовняна шапочка. Зовні цей одяг видавався досить—таки теплим.
— Ти аж тремтиш, — провадив цей хлопчина. — Та й одягнений ти, нівроку, не для зимових походів. Що в тебе під светриком? Сама сорочка? А черевички які благенькі! Ще, напевно, й промоклі.
Натаніель не слухав його. Подумки він був далеко звідси.
— Тут не годиться сидіти голяком, — не вгавав хлопчисько. — Тільки поглянь! Стіни потріскані, стеля дірява... Ми відкриті всім стихіям. Бр-р-р! От холодрига!
Вони сиділи на горішньому поверсі будинку, де раніше, вочевидь, містилася якась установа. Схожа на печеру кімната була порожня, вибілені стіни — в жовто-зеленавій плісняві. Вздовж стін тяглися дерев’яні полиці, вкриті порохом, брудом і пташиними капками. По кутках громадились уламки столів і стільців. Високі вікна виходили на вулицю. Вниз вели широкі, облицьовані під мармур сходи. Смерділо вогкістю й гнилизною.
—Хочеш, я допоможу тобі зігрітися? — запропонував хлопчина, позираючи скоса в бік Натаніеля. —Тільки попроси мене.
Натаніель не відповів. Кожен його подих осідав на шибці памороззю. Джин підійшов ближче.
— Я можу викликати вогонь, — сказав він. — Чудовий теплий вогонь. Я володію цією стихією. Поглянь! — на його долоні замерехтів маленький вогник. — Скільки тут деревини пропадає марно... Цікаво, що тут було? Бібліотека? Мабуть, так. Напевно, простолюду більше не дозволяють багато читати. Все, як завжди... — вогник розгорівся яскравіше. — Тільки попроси мене, господарю. Я зроблю це для тебе — просто—так, по—дружньому.
Натаніель цокотів зубами. Тепла йому хотілося навіть більше, ніж їжі, хоч голод по—собачому гриз його нутрощі. Вогник пританцьовував і крутився.
— Так, — хрипко промовив він. — Розпали вогонь.
Вогник умить згас. Хлопчисько спохмурнів.
— Щось ти
Натаніель заплющив очі й зітхнув:
— Отак уже краще.
Іскорка стрибнула до найближчої купи уламків, і та запалала. Натаніель пошкандибав до неї й зіщулився поруч, простягти руки мало не в полум’я.
Кілька хвилин джин мовчав, походжаючи туди—сюди кімнатою. Натаніелеві пальці помалу зігрілись, хоч обличчя й досі було заніміле від холоду. Лиш тепер хлопець усвідомив, що джин сидить біля нього навпочіпки й ліниво ворушить багаття довгою палицею.
— Як почуваєшся? — запитав він. — Оклигуєш потроху?
Кілька хвилин джин чемно ждав відповіді, проте Натаніель мовчав.
— Ось що я скажу тобі, — провадив хлопчисько. — Ти — цікавий тип. Я знався з багатьма чарівниками, але такі самогубці мені ще не траплялися. Інший зрозумів би, що з’являтися до могутнього ворога з повинною — це я, мовляв, поцупив твій скарб, — ідея не найкраща. Надто коли ти сам беззахисний. А ти? Це ж треба було стільки напартолити за один день.
—Треба, — коротко відповів Натаніель. Розмовляти йому не хотілося.
— Гм-м... План, безперечно, в тебе був чудовий, тільки я — та й Лавлейс теж — чомусь не зрозумів його. Може, поясниш, що тут і до чого?
— Замовкни!
Джин зморщив носа:
— І це все? Щось небагато... До речі, не забувай: моїм життям ти теж ризикував через оцей раптовий напад докорів сумління, — він засунув руку у вогнище, дістав звідти жаринку й заходився крутити її в пальцях. — У мене був колись хазяїн, такий, як ти. Теж упертий, мов віслюк, і раз по раз сам собі шкодив. Довго він не прожив... — джин, зітхнувши, кинув жаринку назад у вогнище. — Та вже годі. Добре все, що добре скінчилося.
Натаніель уперше за цей час поглянув на джина:
— Добре?!
— Ти живий. Хіба це погано?
На мить Натаніелеві здалося, ніби з полум’я на нього дивиться пані Андервуд. Він потер очі.
