— Не хотілося б цього говорити, — провадив джин, — та Лавлейс казав правду. Увечері ти поводився вкрай нерозумно. Чарівники так не чинять. Довелося неабияк попрацювати, щоб урятувати тебе. Куди ти вирушиш тепер? До Праги?
— Що?
— Лавлейс знає, що ти втік. Він тебе шукатиме. Сам розумієш, що йому хочеться заспокоїти тебе навіки. Єдина твоя надія — покинути Лондон і заховатися. Найбезпечніше — за кордоном. Скажімо, в Празі.
— Чому саме в Празі?
— Тамтешні чарівники можуть допомогти тобі. Та й пиво там непогане.
Натаніель скривився:
— Я не зрадник!
Хлопчисько стенув плечима:
—Тоді тобі доведеться розпочинати тут нове життя. Тихеньке й непомітне. Можливостей, нівроку, чимало. Стривай—но... ні, про тяжку фізичну працю не йдеться — ти надто хирлявий. Робітника з тебе не вийде.
Натаніель обурено насупився:
— Я й не збираюся...
Джин, одначе, його не слухав:
— До речі, ти можеш скористатися саме цим. Піти, скажімо, в помічники до сажотруса. Їм завжди потрібні худорляві хлопці, щоб лазити по димарях...
— Зачекай! Я не...
— Або в помічники до водопровідника. Береш вантуз, багор, щітку, лізеш у найближчу трубу — шукати, що там засмітилося...
— Я не...
— Цілісіньке море можливостей! Кращих, ніж бути мертвим чарівником.
— Замовкни! — від власного крику Натаніелеві мало не луснула голова. — Не треба мені твоїх порад!
Він помалу підвівся. Його очі аж палали гнівом. Нескінченні джинові кпини пронизали завісу втоми й горя, і хлопця зненацька обійняла лють, що досі ховалася десь у глибині серця. Лють, породжена провиною, стресом та нестерпними душевними муками. Лавлейс казав, що честі не існує, що кожен чарівник піклується тільки про себе... Що ж, гаразд. Натаніель візьме ці слова до уваги. Більше він таких помилок не робитиме.
Проте Лавлейс помилився й сам. Він недооцінив свого ворога. Посміявся з Натаніеля, потім спробував убити його. А Натаніель уцілів.
— Ти радиш мені тікати? — скрикнув він. — Ні, я не можу! Лавлейс убив єдину людину, що опікувалася мною...
Хлопець замовк. На мить йому стиснуло горло, але очі залишалися сухими.
— Кого? Андервуда? Жартуєш! Він тебе ненавидів! Оце був справді розважливий чоловік!
— Ні. Його дружину. Я хочу помститись за неї. За все, що накоїв Лавлейс.
Джинове пирхання трохи зіпсувало ефект від цих гордовитих слів. Смаглявий хлопчисько встав, сердито хитнувши головою, ніби під тягарем великої мудрості.
— Хлопчику, ти прагнеш не помсти, а забуття. Минулої ночі, у вогні, ти втратив усе. Tепep тобі нема чого втрачати. Я читаю твої думки, як свої власні. Ти просто хочеш виступити проти Лавлейса і здобути славу.
— Ні. Я хочу помсти.
Джин зареготав.
— Це найлегше — податися за своїм наставником та його дружиною до вічної темряви. Легше, ніж почати життя спочатку. Гордощі запаморочили тобі голову. Вони ведуть тебе до смерті. Невже минула ніч так нічого й не навчила тебе? Ти його не подолаєш, Нате. Облиш цю думку.
— Ніколи!
— Річ у тім, що ти, власне, більше не чарівник, — джин повів рукою вздовж пошкоджених стін. — Озирнися! Де ми? Це тобі не теплий будиночок, повний книжок та паперів! Де свічки? Де пахощі? Де
— У мене ще є магічне дзеркало, — заперечив Натаніель. — І ти.
Він поспіхом підсів до багаття. Холод, що панував у кімнаті, досі пронизував його тіло.
— Еге ж. До цього я й збирався перейти, — джин заходився розгрібати ногою мотлох на підлозі. — Коли ти трохи заспокоїшся, я роздобуду для тебе шматок крейди. Намалюєш тут коло і звільниш мене.
Натаніель вирячився на нього.
— Я виконав своє завдання, — провадив смаглявий хлопчисько. — Навіть більше. Я вистежив для тебе Лавлейса. Розвідав про Амулет. Урятував тобі життя.
Натаніелеві напрочуд полегшало в голові, мовби її напхали ватою.
— Тільки не треба мені дякувати! — вів далі хлопчисько. — Я дуже сором’язливий. Просто намалюй пентакль — І це все, що мені треба.
— Ні, — відповів нарешті Натаніель. — Поки що ні.
— Перепрошую? — перепитав хлопчисько, — після вчорашніх драматичних подій мене, напевно, зраджує слух... Мені здалося, ніби ти сказав «ні».
—Так я й сказав. Я не звільню тебе. Поки що.
Запанувала тяжка мовчанка. Натаніель побачив, як багаття почало згасати, ніби всмоктуючись у підлогу Ось воно зникло, й дерев’яні уламки, що секунду тому так чудово палахкотіли, почали з тріскотінням укриватися кригою. Натаніелева шкіра вмить почервоніла від холоду, а дихання стало хрипким та болісним.
Хлопець підхопився.
— Припини негайно! — вигукнув він. — Поверни вогонь!
Джинові очі блиснули.
— Це лише заради твого добра, — зауважив він. — Я тільки тепер зрозумів, що вчинив нечемно. Тобі так тяжко бачити полум’я після того, що ти наробив уночі. Тебе, напевно, дуже мучить совість.
Перед очима Натаніеля постав вогонь, що жер зруйновану кухню...
— Пожежу влаштував не я, — прошепотів він. — Це не моя провина.
— Та невже? Ти сховав у будинку Амулет. Ти підставив Андервуда.
