— Ні! Я не думав, що Лавлейс прийде туди. Це... задля безпеки...
Хлопчисько пирхнув:
— Еге ж, задля твоєї безпеки.
— Якби Андервуд був чогось вартий, він би вцілів! Відбився б від Лавлейса... чи здійняв тривогу!
— Ти сам не віриш своїм словам. Подивися правді в очі — це ти вбив їх обох.
Натаніелеве обличчя скривилося з люті.
— Я збирався викрити Лавлейса! Хотів спіймати його за допомогою Амулета. 1 здати владі!
— Кого це тепер турбує? Ти запізнився. Ти програв.
— Лише через тебе, демоне! Якби ти не привів Лавлейса за собою, нічого не сталося б! — Натаніель ухопився за цю думку, наче потопельник за соломинку. — Це все твоя провина! І я з тобою за це поквитаюсь! Ти хочеш свободи? Ба ні — ти назавжди в полоні. На тебе чекає Вічне Ув’язнення!
— Справді? Тоді, — хлопчисько несподівано ступив до Натаніеля, — я чудово можу вбити тебе сам, просто зараз. Чого мені втрачати? Однаково я опинюся в тій бляшанці, то спершу хоч натішуся — скручу тобі в’язи, — його рука м’яко лягла Натаніелеві на плече.
Хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою. Йому вкрай хотілося викрутитись і кинутись навтьоки, та він змусив себе залишитися на місці й пильно подивився в темні, байдужі джинові очі.
Нескінченно довгий час ніхто з них не говорив ані слова. Аж нарешті Натаніель облизав сухі губи.
— У цьому немає потреби, — ледве промовив він. — Я звільню тебе ще до кінця місяця.
Джин підтяг його до себе.
— Звільни мене зараз!
— Ні, — Натаніель ковтнув слину. — Спочатку ми повинні дещо зробити.
— Зробити? — спохмурнів джин. — Що саме?
Натаніель стояв непорушно.
— Мій наставник і його дружина мертві. Я мушу за них помститись. Лавлейс заплатить за свій злочин.
Джинові губи зашепотіли біля самісінького лиця Натаніеля, хоч хлопець не відчував жодного подиху повітря.
— Я ж казав тобі: Лавлейс надто могутній. Ти з ним не впораєшся. Забудь про це, як забув я. Відпусти мене й викинь з голови свої клопоти.
— Не можу.
— Чому?
— Я... я винен перед своїм наставником. Він був хорошою людиною...
— Ні. не був. — тепер джин шепотів просто в вухо Ната— ніелеві: — Тебе веде не честь і не справедливість, хлопчику, а почуття провини. Ти не в силах відповісти за наслідки свого вчинку. Ти намагаєшся забути про все. що зробив із своїм наставником та його дружиною. Якщо вам. людям, так до вподоби страждати — як собі хочете. Тільки облиште мене.
— Як хочеш стати вільним, корися мені до кінця місяця, — твердо промовив Натаніель, хоч насправді почувався не дуже впевнено.
— Полювання на Лавлейса — це самогубство й для тебе, й для мене, — бридко посміхнувся хлопчисько. — Тож я не бачу причин, чому б тебе не вбити просто зараз...
— Повинен бути спосіб викрити його! — гарячково заговорив Натаніель, уже не в змозі зупинитись. — Нам просто треба подумати як слід. Пропоную тобі угоду. Ти допоможеш мені помститись Лавлейсові. а я після того негайно тебе звільню. Це чітко визначить наші взаємини. Ми обидва зацікавлені в успіху.
Джин блиснув очима.
— Усе як завжди. Похвальна чесна угода, продиктована з позиції сили. Що ж, гаразд. Вибору в мене немає. Тільки пам’ятай: якщо ти піддаватимеш нас зайвому ризику, я негайно здійсню свою відплату.
— Згоден.
Хлопчисько відступив і відпустив Натаніелеве плече. Натаніель, вирячивши очі, позадкував. Джин замугикав пісеньку, підійшов до вікна, а дорогою, ніби мимоволі, знову розпалив багаття. Натаніель тим часом намагався опанувати себе. Його знов огорнула безмежна туга, але цього разу він не піддався. Горювати нема часу. Не можна бути слабким перед своїм рабом.
—То навчи мене, господарю, — попросив джин. — Що нам робити?
— По-перше, мені потрібна їжа, — якнайсуворіше відповів Натаніель. — І. якщо можна, новий одяг. Потім ми зведемо докупи все, що знаємо про Лавлейса та Амулет. А ще ми повинні дізнатися, що думає влада про... про події минулої ночі.
— Це останнє дуже легко, — мовив Бартімеус, показуючи у вікно. — Поглянь—но сюди.
— Таймс»! Ранковий випуск!
Хлопчина—газетяр помалу штовхав тротуаром свого візка і зупинявся, коли хтось із перехожих кидав йому монетку. Натовп був щільний, тож хлопчина просувався повільно. Коли Натаніель з Бартімеусом вислизнули з покинутої бібліотеки й перебігли вулицю, візок тільки—но порівнявся з пекарнею.
У Натаніелевій кишені залишилося кілька монеток — рештки того, що він кілька днів тому витяг з глечика пані Андервуд. Хлопець поглянув на візок, загромаджений стосами «Таймса» — офіційної урядової газети. Газетяр був убраний у широкий картатий кашкет, рукавички з обрізаними пальцями й довге, майже до п’ят, темне пальто. Кінчики його пальців майже посиніли від холоду. Він раз по раз повторював свій хрипкий клич:
— «Таймс»! Ранковий випуск!
Натаніель майже не мав досвіду спілкування з простолюдом. Він гукнув газетяреві, намагаючись говорити якомога впевненіше:
— Скільки коштує «Таймс»?
— Сорок пенсів, малий.
Натаніель холодно кинув йому гроші й одержав газету.
Газетяр поглянув на нього спочатку байдуже, а потім з несподіваною цікавістю. Натаніель уже хотів Іти, аж тут почув газетярів голос:
