— Отут ти помиляєшся, — дитяче личко аж розцвіло пихатою усмішкою. — П’ятдесят миль на південь від Лондона і дев’ять миль на захід від Брайтонської залізниці. Величезна садиба. Її не проминеш. Працюю я, може, й повільно, зате старанно.
— Можеш відпочити. — Натаніель провів рукою над диском. стираючи зображення. —Тепер нам є з чого починати. Такий потужний магічний захист підтверджує, що саме там і відбуватиметься конференція. Середа... Ми маємо два дні, щоб дістатися туди.
Джин непоштиво пирхнув:
— То через два дні ми знову віддамося на милість Лавлейса, Фекварла, Джабора та сотні клятих чарівників, що вважають тебе за палія? Чудово. Ніяк не дочекаюсь цієї миті.
Натаніелеве обличчя скам’яніло:
— Ми уклали угоду. Хіба ти забув? Нам лише треба все ретельно спланувати. А тепер вирушай до Гедлгем—Голлу, підберися до нього якнайближче і знайди спосіб пробратися всередину. Я почекаю тебе тут. Мені треба виспатись.
— Які ж ви все-таки хирляві, люди... Ну, гаразд. Я вирушаю.
Джин підвівся.
— Скільки часу тобі знадобиться?
— Кілька годин. Надвечір я повернуся. Не забувай про комендантську годину та про кулі—шпигуни. Краще взагалі не виходь надвір.
— Годі вже мені наказувати! Іди собі, й квит! Ні, стривай... Як мені підтримувати вогонь?
Через кілька хвилин джин вирушив. Натаніель умостився просто на підлозі, біля самісінького вогнища. Горе і почуття провини огортали його, мов тінь, однак утома була дужча. За хвилину він уже спав.
Уві сні Натаніель сидів у літньому садку поруч із якоюсь жінкою. Хлопцеві було спокійно та легко: жінка щось говорила. він її слухав, і звук її голосу зливався зі співом пташок і доторком сонячних промінців до лиця. На колінах у Натаніеля лежала закрита книжка, він не звертав на неї уваги: чи йому не треба було читати її, чи просто не хотілося. Голос жінки то гучнішав, то вщухав: Натаніель засміявся й відчув, як її рука лягла йому на плечі. Аж тут на сонце набігла хмарина, повіяло холодом. Раптовий порив вітру перекинув палітурку книжки і заходився з шурхотом гортати сторінки. Жінчин голос зробився густішим, і Натаніель уперше поглянув на неї... І побачив під копицею довгого білявого волосся джинові блискучі очі й вишкірену пащу. Пальці на плечі зімкнулись, і його потягло до ворога. Джин роззявив пащу...
Натаніель прокинувся й відчув, що лежить скулений, затуливши зі страху обличчя долонею.
Багаття догоріло, й денне звітно вже згасало. В бібліотеці сутеніло. Судячи з усього, хлопець проспав кілька годин, проте нітрохи не відпочив, лише закляк та змерз іще дужче. Живіт аж судомило з голоду. Натаніель спробував підвестися, але кволі ноги не тримали його. Очі були сухі й гарячі.
Хлопчина підійшов до вікна і глянув на годинник. За двадцять хвилин четверта: день майже минув. А Бартімеус ще не повернувся.
Коли звечоріло, з крамничок повиринали люди з довгими гаками і почали закривати на ніч вітрини. Кілька хвилин з вулиці було чути брязкіт і ляскіт металу, ніби в сотнях замків спускали ґрати на воротях. Один за одним спалахували жовті вуличні ліхтарі, й Натаніель побачив, як вікна над крамницями затуляються шторами. Вулицею з гуркотом проїздили автобуси — їхні віконця так само світились. Тротуарами поспішали додому пішоходи.
А Бартімеуса досі не було. Натаніель нетерпляче походжав темною холодною кімнатою. Це чекання неабияк сердило його. Він знову почувався безсилою іграшкою в руках долі. Знову все. як завжди. Щоразу в критичний момент — від минулорічного Лавлейсового нападу до вчорашнього вбивства пані Андервуд — хлопчина був безпорадний, 1 це дорого йому коштувало. Однак відтепер усе зміниться. Більше його ніщо не стримує — йому нема чого втрачати. Коли джин повернеться, він...
— Вечірній випуск! Останні новини! — долинуло з вуличної темряви.
Натаніель притулився обличчям до крайнього зліва вікна й побачив, як над тротуаром, погойдуючись, пливе кволий вогник ліхтарика. Ліхтарик висів на довгій жердині, прилаштованій до візка. Той самий хлопчина—газетяр.
Якусь хвилину Натаніель стежив за ним і вагався. Власне, в купівлі нового номера газети не було жодної рації: навряд чи за день щось змінилося! Та водночас «Таймс» залишався єдиною ниточкою між Натаніелем та довколишнім світом. Можливо, з газети він дізнається щось нове — про розшук його самого чи про конференцію. До того ж читання — хоч якесь заняття, інакше він тут збожеволіє з нудьги. Хлопець пошукав у кишені і перевірив, скільки в нього є дрібних. Наслідок перевірки остаточно зміцнив його рішення. Обережно ступаючи — в будинку вже було темно, — хлопчик дістався до сходів, спустився на перший поверх, відсунув погано прибиту дошку й вислизнув до провулку.
— Газету, будь ласка!
Натаніель спіймав хлопчину—газетяра, коли той завертав із своїм візком за ріг. Кашкет у нього був відсунутий на потилицю, й на чоло спадало пасмо білявого волосся. Хлопчина озирнувся і всміхнувся щербатим ротом.
— О, це знову ти! Ще досі тиняєшся вулицями?
