Швидко бігти він не міг — було вже поночі. Стіни будинків перетворились на сірі завіси, трохи світліші за чорну пітьму попереду. Натаніель пробирався навпомацки, тримаючись за цегляний мур і дослуховуючись до брязкоту візків. Фред і Стенлі, здається, теж сповільнили крок — тупіт і брязкіт не вщухали, й це давало Натаніелеві змогу стежити за їхнім пересуванням.
Його знову розлютила власна безпорадність. Клятий джин! Щоразу, коли він украй потрібен, його немає! Тільки б упіймати цих крадіїв... До речі, де вони?
Натаніель зупинився біля високого бруднющого заґратованого вікна. Здалека долинув стукіт коліс об бруківку. Так, ліворуч... Він звернув туди.
Невдовзі хлопець почув, що гуркіт візків змінився глухим бурмотінням. Натаніель пішов обережніше, тулячись до муру і постійно пробуючи перед собою дорогу, щоб не здійняти плюскоту, потрапивши ногами в калюжу.
Провулок вивів його до вузької брукованої вулиці, вздовж якої тяглися вбогі майстерні, покинуті й заколочені. На дверях павутинками коливалися тіні. Ледве відчутно пахтіло дерев’яними стружками.
Посеред вулиці хлопець побачив візки. Ліхтарик на жердині зняли з візка Стенлі, й тепер він освітлював якийсь ґанок. У непевному колі світла стояли й тихо розмовляли троє: Фред, Стенлі і хтось незнайомий — худорлявий, у чорному. Натаніель не бачив його обличчя.
Хлопець затамував подих, щоб розчути їхні слова. Це не допомогло — він стояв надто далеко. Ні, битися з ними він зараз не міг, але будь-яка дрібка відомостей могла стати йому в пригоді надалі. Це було варте ризику. Натаніель підібрався трохи ближче.
Тут йому знову не пощастило. Він лише зрозумів, що Фред і Стенлі здебільшого мовчать, а говорить незнайомець. Голос у нього був молодий — високий і пронизливий.
Ще трохи ближче...
За наступним кроком він потемки зачепив порожню пляшку з-під вина, яка стояла біля самісінького муру. Пляшка тихенько брязнула, хоч і не впала. Та й цього виявилося досить. Вогник ліхтаря шарпонувся: три обличчя рвучко обернулись до нього — Стенлі, Фред і...
Третє обличчя Натаніель бачив лиш одну мить, але воно навіки закарбувалось у його пам’яті: дівоче, юне й бліде, облямоване темним прямим волоссям. Очі дівчини вирячились — не зі страху, тільки з люті. Хлопець почув, як вона вигукнула якусь команду. Фред вискочив уперед. Щось світле й блискуче майнуло до Натаніеля з темряви. Він зігнувся... і вдарився скронею об мур. До горла підкотилася жовч, перед очима спалахнуло світло. Натаніель сповз у калюжу біля підніжжя муру.
Він лежав напівпритомний, не в силі поворухнутись. Очі його були заплющені, тіло задеревіло, а мозок ледве розумів, що коїться довкола. Натаніель відчув, як хтось дрібними кроками підійшов до нього: скреготнув метал, рипнула шкіра. Щось легенько торкнулося його лиця.
— Ти не влучив. Він живий, хоч і непритомний, — промовив дівочий голос.
—Хочеш, Кіті, я переріжу йому горлянку? — відповів Фред.
Скільки після того тривала мовчанка, Натаніель не міг би сказати.
— Ні... Не треба. Це просто дурний хлопчисько. Ходімо.
Темна вулиця занурилася в тишу. Натаніелеві поволі перестало паморочитись у голові, а куртка промокла наскрізь, і холодна вода проймала його аж до кісток. Проте хлопець іще довго лежав на місці — боявся поворушитись.
Я просидів у бібліотеці майже п’ять годин, аж доки нарешті рипнула відірвана дошка й до будинку ввалився мій смутний, замурзаний і надзвичайно смердючий хазяїн. Залишивши за собою брудний слід — сподіваюся, що це все— таки був звичайнісінький бруд із калюжі, — ніби якийсь величезний слимак, він дошкутильгав до другого поверху, де й сповз на підлогу. Сповнившись наукової допитливості, я запалив невеличке Полум’я і уважно оглянув хлопчину. Добре, що я маю досвід спілкування зі стигійськими бісенятами та іншою дрібною нечистю, — видовище було нівроку гарненьке. Здавалося, що його добряче потягали якимось болотом чи хлівом, а потім занурили в бочку з гноєм та солом’яною січкою. Волосся його злиплося в затверділі пасма, що нагадували дикобразові голки. На вилиці виднів здоровенний синець, а над вухом — потворна рана. При цьому, однак, його очі аж палали люттю.
— Чи добре провели вечір, сер? — поцікавився я.
— Вогонь! — гаркнув він. — Розпали вогонь. Я змерз.
Такий пихатий хазяйський тон дивно було чути з вуст істоти, якою зараз погребував би навіть шакал. Проте я не сперечався — надто вже це мене тішило. Я набрав перших ліпших дерев’яних трісок, запалив Животворний Вогонь і, прибравши Птолемеєву подобу, сів поруч Із хлопцем. Так близько, як дозволяв мені сморід від нього.
— Цікава зміна, — бадьоро зауважив я. — Вона мені до вподоби, бо зазвичай устрявати в халепи й викачуватись у бруді з голови до ніг, доводиться джинам, а не чарівникам... Що ж змусило тебе покинути бібліотеку? Тебе знайшли Лавлейсові прихвосні? Чи сюди вдерся Джабор?
— Я вийшов купити газету, — процідив хлопець крізь зуби.
Ще кумедніше! Я скрушно хитнув головою:
— Ти краще доручив би таке небезпечне завдання комусь досвідченішому. Скажімо, якійсь бабусі. Чи якомусь дошколярику..
