— Послухай-но. Джоне. — сказав він. — Ми просто хочемо подивитись на ту річ. яку ти поцупив. Ми — не поліція й не чарівники, тож побалакаймо щиро. Хтозна, може, нам вдасться зробити так, щоб ти не залишився в дурнях. Що, до речі, ти збирався робити з цією штучкою? Користуватися? Краще буде так: ти просто покажеш нам оту цяцьку з твоєї лівої кишені. А якщо не покажеш, то Фред подивиться сам.
Натаніель зрозумів, що вибору в нього немає. Діставши з кишені дзеркало, він мовчки подав його Стенлі.
Хлопчина заходився крутити диск під ліхтарем, повертаючи його то сяк, то так.
— Ну, що там, Стенлі? — поцікавився Фред.
— Сучасне, — обізвався той нарешті. — Роботи дуже грубої. Я сказав би, кустарної. Нічого цікавого, проте не завадить.
Він передав дзеркало Фредові.
Натаніелеві сяйнула несподівана підозрілива думка. Останнім часом міністрів турбували крадіжки артефактів. Про це згадував у своїй промові Деверо, а Натаніелів наставник пов’язував ці крадіжки — як і нещодавній напад на Парламент — із таємничим Спротивом. Припускалося, що до крадіжок причетний простолюд, і що саме таким чином магічні речі потрапляють до ворогів уряду... Натаніель пригадав юнака з шаленими очима — того самого, з тераси у Вестмінстері, — й кулю з елементалями, яка мчить у повітрі. А це, напевно, й сам Спротив у дії. В Натаніеля тьохнуло серце. З ними слід поводитися вкрай обережно.
— А це... цінна річ? — запитав він.
— Ще б пак. — підтвердив Стенлі. — Дуже корисна в умілих руках. Де ти роздобув її?
Натаніель довго не думав над відповіддю.
—Твоя правда, — сказав він. — Я... поцупив її. Мене занесло до Гайґейта... сам я, звичайно, там не живу., і я проходив повз один великий будинок. Там було відчинене вікно, і я побачив, як усередині на стіні щось блищить. Ну, я заліз туди і вкрав цю штучку. Мене ніхто не помітив. Я просто подумав, що її можна буде вигідно продати, ось і все.
— Можна, Джоне, — погодився газетяр. — Цілком можливо. А ти знаєш, що це таке?
— Ні.
— Це диск для віщування. Його називають магічним дзеркалом.
Натаніель підбадьорився. Як легко пошити цих хлопців у дурні! Вдавши подив, він навіть роззявив рота—як і личило б приголомшеному простолюдинові.
— І в ньому справді можна побачити майбутнє?!
— Можливо.
— А ти вмієш користуватися ним?
Стенлі роздратовано плюнув:
— Ти, шмаркачу! Зараз як дам тобі за твої балачки.
Натаніель аж позадкував:
— Пробач, я не хотів... е-е... Якщо воно таке цінне, то, може, ти знаєш, хто купив би його? Мені до біса потрібні гроші.
Стенлі позирнув на Фреда. Той тихенько кивнув.
—Так, тобі пощастило! — бадьоро відповів Стенлі. — Фред згоден, а я завжди згоден з ним. Ми справді знаємо одну людину, що дасть тобі за цю штучку добру ціну. Ще й допоможе, якщо тебе скривдить доля. Ходімо, ми зведемо тебе з цією людиною.
Пропозиція була цікава, однак незручна. Зараз Натаніель не міг тинятися Лондоном, щоб зустрічатися невідомо з ким. Він і так уже надовго покинув бібліотеку. Пробратись на Лавлейсову конференцію було важливіше. До того ж, коли вже плутатися з цими злочинцями, то краще взяти з собою Бартімеуса.
Хлопець хитнув головою:
— Зараз я не можу. Скажіть мені, що це за людина й де її шукати. Я прийду пізніше.
Обидва приятелі вирячились на нього.
— Пробач, — зауважив Стенлі. — Ця справа не з дурних. Та й людина теж. А що там у тебе скоїлося, що ти зараз не можеш?
— Ну, мені треба побачитися з другом, — бовкнув Натаніель і подумки вилаявся. Ще одна помилка.
Фред поворухнувся. Його шкірянка знову рипнула.
— Ти ж тільки—но казав, ніби не знаєш, куди твій друг подівся.
— Отож. Мені треба знайти його.
Стенлі позирнув на годинник.
— Вибачай. Джоне. Або зараз, або ніколи. Твій друг зачекає. Ти ж сам хочеш продати цю штучку!
— Хочу. Тільки не зараз. Ви мене справді зацікавили, але зараз я не можу. Зустрінемось краще завтра. Цієї години на цьому ж місці.
З відчаю Натаніель заговорив надто швидко. Він відчував, як у хлопців зростає недовіра. Треба негайно це залагодити.
— Ні, не вийде, — поправив кашкета газетяр. — Треба це якось вирішувати. Фреде. Нам щось заважає?
Фред хитнув головою. Натаніель спантеличено дивився, як той ховає його магічне дзеркало до кишені своєї шкірянки.
— Це моє! — гнівно скрикнув він. — Віддай!
—Ти програв, Джоне... Якщо тебе справді так звуть. Відчепися.
Стенлі нахилився, беручи свій візок за ручки. А Фред штовхнув Натаніеля, й хлопець аж розпластався на мокрій кам’яній стіні.
Цей удар остаточно розлютив його. Із здушеним криком Натаніель кинувся на Фреда, гамселячи його куди попало.
— Віддай... моє... дзеркало!
Він боляче копнув Фреда носаком черевика в гомілку, й той заревів. А потім замахнувся і зацідив Натаніелеві в зуби. Наступної миті хлопець відчув, що він лежить на брудному тротуарі, голова йому йде обертом, а Фред і Стенлі поспішають до виходу з провулку, з брязкотом тягнучи за собою свої візки.
Шаленство переважило біль. Натаніель підхопився й хитаючись вирушив навздогін.
