— Дай мені газету, — Натаніелеві здалося, що хлопчина придивляється до нього, й він швидше простяг монети. — Не хвилюйся, гроші в мене є.
— Ти сам не хвилюйся, друже. Біда тільки в тому, що я вже спродався, — газетяр кивнув на порожній візок, — Щоправда, тобі пощастило: може, щось залишилось у мого приятеля. В нього місце не таке вигідне, як у мене.
— Гаразд, не треба. — Натаніель зібрався йти.
— Стривай—но! Він зараз прийде. Зачекай хвилинку. Ми з ним бачимося щовечора біля «Кінської голови». Це трохи далі, за рогом.
— Ну.. — Натаніель знову завагався. Щомиті міг повернутися Бартімеус, а він наказував хлопцеві не встрявати в халепи.
— Гаразд, — сказав Натаніель.
— От і добре. Ходімо.
Хлопчина—газетяр рушив уперед. Колеса його візка рипіли й підстрибували на нерівній бруківці. Натаніель простував поруч.
Провулок був майже безлюдний, і дорогою хлопцям ніхто не зустрівся. Вуличка за рогом виявилась іще тихішою. На ній стояла таверна — потворна приземкувата будівля з пласким дахом та сірими тинькованими стінами. Над дверима бовваніла не менш потворно намальована вивіска з такою ж приземкуватою конякою. Біля входу Натаніель помітив кулю— шпигуна і зупинився.
Хлопчина-газетяр, здається, помітив це.
— Не бійся, до шпигуна ми не підемо. Він стежить лише за дверима... ну, ще й для страху тут висить. Тільки це все одно марно, бо до «Кінської голови» заходять із чорного ходу. А ось і мій друзяка Фред.
Від вулиці відходив ще один затиснутий між двома будинками провулочок. Біля нього розташувався інший візок. За ним у затінку стояв, притулившися до стіни, довготелесий парубійко в чорній шкірянці. Він замислено гриз яблуко й поглядав на хлопців примруженими очима.
— Привіт, Фреде! — радо гукнув газетяр. — Ось я привів до тебе одного хлопця.
Фред нічого не відповів. Куснувши яблуко, він поволі прожував шматок і ковтнув. А тоді вже оглянув Натаніеля з голови до ніг.
— Йому потрібна вечірня газета, — пояснив хлопчина.
— Газета? — перепитав Фред.
—Так. Я вже спродався. Це той самий, що про нього я казав тобі, — хутко додав газетяр. — Тільки в новому одязі.
Почувши це, Фред випростався, жбурнув недогризок геть і обернувся до хлопців. Шкірянка його зарипіла. Фред виявився плечистим, високим парубчаком — на цілу голову, а може, й більше, вищим за Натаніеля. Навіть вугрі на щоках та підборідді не пом’якшували його погрозливого вигляду. Натаніель трохи збентежився, але швидко опанував себе й безцеремонно заговорив:
— То що, в тебе є газета? У мене нема часу на балачки.
Фред подивився на нього:
— Я так само спродався.
— Ну, то гаразд. Обійдуся й так, — Натаніелеві кортіло негайно накивати звідси п’ятами.
— Постривай—но... — Фред схопив його своєю лабетою за рукав. — Куди ти побіг? До комендантського часу ще довго.
— Пусти мене! Забери руки! — пронизливо скрикнув Натаніель, шарпаючись.
Хлопчина—газетяр по—дружиньому ляснув його по плечу:
— Не бійся. Ми тебе не займатимемо. Ми не такі, як оті чарівники. Еге ж, Фреде? Ми тільки хочемо дещо в тебе спитати.
— Авжеж, — Фред потяг Натаніеля за собою в провулок, подалі від вулиці й таверни. Хлопець ледве тамував страх.
— Чого вам треба? — запитав він. — Грошей у мене немає.
Газетяр зареготав:
— Друже, ми не збираємось тебе грабувати. Ми справді хочемо в тебе дещо спитати. Як тебе звуть?
Натаніель ковтнув слину:
— Е-е... Джон Лютієнс.
— Е-е... в Гайґейті.
Лише тепер Натаніель зрозумів, як прикро він помилився.
Фред аж свиснув. А газетяр недовірливо, хоч і ввічливо, додав:
— Отакої! Джоне, це ж район чарівників! Хіба ти чарівник?
— Ні.
—А твій друг?
— Мій... мій друг? — розгубився Натаніель.
— Отой чорнявий красунчик, що був з тобою вранці!
— Хто? Красунчик? Ми з ним зустрілися випадково. Я й гадки не маю, куди він подівся.
—А звідки в тебе новий одяг?
Це було вже занадто.
—А вам що до цього?! — гиркнув Натаніель. — Чого ви до мене чіпляєтесь? Облиште мене!
До хлопця почасти вернулася колишня пиха. Щоб якийсь простолюд отак його допитував? Що за дурниці!
— Заспокойся, — відпові газетяр. — Ми просто цікавимось тобою... ну, й тим, що в твоїх кишенях.
Натаніель закліпав. У нього в кишенях не було нічого, крім бронзового дзеркала. Але ж ніхто не бачив, як він ним користувався! Це Натаніель знав напевно. Він діставав диск тільки раз — отам, у бібліотеці.
— В кишенях? Там немає нічого.
— Ні, є, — заперечив Фред. — Стенлі знає, що каже. Еге ж?
— Умгу, — кивнув газетяр.
— Він бреше! Він нічого не бачив!
— Бачити я й справді
Натаніель спохмурнів:
— Чого ж ти мелеш дурниці?.. Відпустіть мене. Будь ласка!
Це було нестерпно. О, якби поряд опинився Бартімеус! Він навчив би цей простолюд шанувати чарівників.
Фред позирнув на годинник:
— Стенлі, нам треба впоратись до комендантської години. Може, просто забрати в нього цю штучку?
Газетяр зітхнув.
