Бартімеус: Амулет Самарканда полностью

— Замовкни! — блиснув очима хлопець. — Це все отой газетяр! І його приятель Фред. Два простолюдини! Вони вкрали моє дзеркало — те саме, що я зробив, — і виманили мене звідси. Я подався за ними, а вони на мене напали! І вбили б, якби не оте дівчисько...

— Дівчисько? Яке дівчисько?

—... і я все одно мало не розбив собі голову! І впав у калюжу! А потім, коли вони вже пішли, ніяк не міг знайти дорогу назад. А тут саме почалася комендантська година — всюди повно куль—шпигунів, і мені довелось від них ховатися. Врешті я казна—скільки пролежав у болоті під мостом, поки вулицю прочісували прожекторами. А коли патруль забрався геть, я знову почав шукати дорогу. Кілька годин шукав. Ще й коліно розбив.

Хоч це, звичайно, й не Шекспір, та мені давно вже не розповідали на ніч таких казочок. Я натішився досхочу.

— Вони із Спротиву, — провадив хлопчисько, дивлячись у вікно. — Я певен! Вони збираються продати моє дзеркало! Віддати його тим людям, що напали на Парламент! Ох! — він стиснув кулаки. — Ну чому там не було тебе? Я спіймав би їх і змусив сказати, хто в них головний.

— Дозволь нагадати тобі, — холодно зауважив я, — що я тим часом виконував твій наказ. А що то за дівчисько?

— Не знаю. Я бачив її одну—єдину мить. Вона командувала хлопцями. Ні. коли—небудь я поквитаюся з цією злодюжкою!

— Tи ж ніби казав, що ця дівчина врятувала тобі життя!

—Так. але вона забрала моє дзеркало! Злодійка і зрадниця!

Когось це дівча мені нагадало... Мені зненацька сяйнула думка:

— А звідки вони дізналися про дзеркало? Ти їм його показував?

— Ні. Гадаєш, я такий дурень?

— Це тут ні до чого... Ти певен, що не діставав його, коли шукав по кишенях гроші?

— Певен. Газетяр просто знав це, й квит. Ніби він сам — джин чи біс.

— Цікаво...

Усе це вкрай скидалося на компанію, що накинулася на мене тієї ночі, коли я вкрав Амулет Самарканда. Тій дівчині з приятелями теж не треба було бачити Амулет, щоб знати, що він у мене. А потім вони розшукали мене під моїми чарами маскування... Корисні здібності, й ними, вочевидь, користуються вже давно. Якщо ця молодь справді частина Спротиву, то рух проти чарівників потужніший і серйозніший, ніж мені здавалося. Еге ж, на Лондон чекають зміни...

Я не став ділитися цими думками з хлопчиною. Врешті, він мій ворог. Застерігати чарівників я аж ніяк не прагнув.

— Гаразд. Забудь на секунду про свої злигодні, — запропонував я, — і вислухай мою розповідь.

Хлопчина буркнув:

— Ти знайшов Гедлгем-Голл?

— Знайшов. Якщо хочеш, я доправлю тебе туди. Уздовж Темзи в той бік іде залізнична колія, та спершу я розкажу тобі, який захист довкола будинку своєї приятельки спорудив Лавлейс. Захист, правду кажучи, вельми потужний. З повітря околицю патрулюють фоліоти, а на землі — в довільних місцях — раз по раз з’являються дужчі сутності. Над самою садибою встановлено якнайменше два захисні куполи — вони так само міняють своє місце. Я не зміг пробратися всередину. А з баластом на буксирі — таким, скажімо, як ти, — це буде ще важче.

Хлопець не піддався на мої кпини. Він надто втомився.

— І все-таки, — провадив я. — здається мені, що вони в тій садибі щось ховають. Завчасно, за два дні, спорудили захист — а це потребує величезної витрати сил. А отже, й капость визріває так само величезна.

— Чи довго туди їхати?

— Ранковим потягом можна встигнути до вечора. Потім ще чималенька відстань пішки. Нам доведеться вийти просто зараз.

— Гаразд.

Він звівся на ноги. В черевиках у нього захлюпало.

— Ти певен, що нам потрібен цей план? — поцікавився я. — Може, краще їдьмо в порт? Там на кораблях завжди потрібні стюарди. Робота хоч і важка, та нівроку цікава. Тільки подумай — свіже морське повітря...

Хлопчина не відповів — він уже вийшов. Я зітхнув, загасив вогнище й подався за ним.

***

Обрана мною дорога проходила пустищем, що простягалося на південний схід — між фабриками й складами, вздовж притоки Темзи. Мілка річка вилася своєю мініатюрною долиною, утворюючи справжній лабіринт із пагорбів, боліт та озерець; залишок ночі ми змарнували на те, щоб подолати цю плутанину. Наші черевики грузли в мулі й воді, гостра осока різала ноги та руки, над головами дзижчали комарі, а поруч зі мною незгірше за комарів пхинькав хлопчисько. Після сутички з членами Спротиву він був не в гуморі.

— Мені, до речі, гірше, ніж тобі, — врешті не витримав я, коли він надто вже розрюмсався. — Я міг би подолати цей шлях за п’ять хвилин, а натомість плентаюсь тут у твоїй компанії! Качатися в бруді — це ваш, людський, привілей!

— Я не бачу, куди ступати! — поскаржився хлопець. — Зроби хоч яке—небудь світло. Ти ж можеш!

— Можу., тільки якщо тобі кортить привернути увагу якогось нічного джина. Вулицями нишпорять шпигуни — ти сам у цьому переконався. І не забувай, що нас досі шукає Лавлейс. Тому я й вибрав цю дорогу, що вона така бридка й темна!

Навряд чи це пояснення втішило хлопця, але пхинькати він став менше[86].