Іноді, слухаючи Мітчелл,— а Робін останнім часом слухала її багато,— вона уявляла, як крізь музику до неї усміхається Марго Бамборо. Марго лишилася навіки двадцятидев’ятирічною: вічно боролася за себе з життям, яке виявилося значно складнішим, ніж вона уявляла, коли вирішила, що вибереться зі злиднів завдяки розуму й важкій праці.
Заграла пісня, якої Робін не чула. Слова були про закінчення роману, текст — простіший і більш прямолінійний, ніж у багатьох інших піснях Мітчелл; тут було небагацько метафор чи поезії. «Last chance lost // The hero cannot make the change // Last chance lost // The shrew will not be tamed[6]».
Робін згадався Метью, що не зміг призвичаїтися до дружини, яка хотіла від життя чогось більшого за поступове сходження драбиною матеріального достатку й виявилася нездатною змиритися з коханкою, яка насправді значно краще пасувала до його мрій та ідеалів, ніж Робін. То це Робін — неприборкана норовлива, яка б’ється за роботу, що її всі інші вважають помилкою?
Вона лежала в темряві й слухала голос Мітчелл, більш низький і хрипкий, ніж на ранніх альбомах, і ідея, яка вже якийсь час витала на периферії думок Робін, нарешті вийшла наперед. Їй це спало на думку, коли Робін тільки прочитала листа з міністерства юстиції, яке відмовляло Страйкові в зустрічі з серійним убивцею.
Страйк прийняв рішення міністерства, і так само згодилася Робін, не бажаючи примножувати біль родичів Крідових жертв. Однак чоловік, який може позбавити Анну страждань і непевності цілого життя, досі живий. Якщо Айрін Гіксон мало не лускала від бажання виговоритися перед Страйком, як почувається Крід, який мовчить кількадесят років?
«Утрачено останній шанс, герой не здатен щось змінити...»
Робін різко сіла, витягнула навушники, увімкнула лампу й потягнулася по записник і ручку, які останнім часом завжди тримала біля ліжка.
Страйкові не слід знати про її задум. Треба взяти до уваги те, що її дії можуть зашкодити агенції. Але якщо не спробувати, вона так і буде мучитися думками про те, що можливість достукатися до Кріда таки була.
Залізничне сполучення між Корнволлом і Лондоном урешті-решт відновили. Страйк спакував речі, але пообіцяв тітці й дядькові, що незабаром повернеться. Коли прощалися, Джоан мовчки обійняла його. Дивовижа, але Страйк подумав, що краще б вона вдалася до звичного емоційного шантажу, який раніше його так дратував.
Вертаючись поїздом до Лондона, Страйк знайшов відображення власного настрою у монохромному зимовому пейзажі за брудним вікном: голі ґрунти, дерева тремтять од вітру. Повільне згасання Джоан було геть не схоже на смерть, з якою Страйк уже був знайомий: неприродну. Як солдат і як детектив він звик до необхідності перетравлювати — і без жодного попередження — раптове й жорстоке закінчення людини, приймати раптовий вакуум там, де щойно теплилася душа. Повільна капітуляція Джоан перед ворогом у її власному тілі стала для нього новиною. Якась частина Страйка (він цієї частини соромився) хотіла б, щоб уже все було позаду й можна було оплакати її по-справжньому. Поїзд мчав його на схід, і Страйк мріяв про тимчасовий прихисток порожньої квартири, де можна буде вільно страждати, не мусячи ані виставляти свій сум напоказ перед сусідами, ані носити машкару бадьорості перед тіткою.
Страйк відповів відмовою на два запрошення повечеряти в суботу — одне було від Люсі, друге — від Ніка й Ільзи. Натомість він розібрав документи агенції і переглянув звіти від Барклея, Гатчинса й Морриса. У неділю Страйк поговорив з доктором Ґуптою і з кількома родичами покійних свідків у справі Бамборо, готуючись до завтрашньої наради з Робін.
Але ввечері в неділю, стоячи на кухні над каструлею макаронів на маленькій плиті, Страйк отримав друге повідомлення від своєї незнайомої зведенючки — Пруденс.
