Він навмисно завчасно вирушив на станцію «Клепем-Саут», бо хотів устигнути викурити цигарку, поки по нього заїде Робін і завезе до квартири Анни й Кім, розташованої неподалік. Стоячи під дашком перед входом на станцію, він закурив, роздивляючись шерегу велосипедів на сльотавому розі парку Клепем-Коммон, де під зливою трепетало вохряне листя дерев. Страйк зробив лише кілька затяжок, коли в кишені задзвонив мобільний. Вирішивши не
відповідати, якщо це Шарлотта, він дістав телефон і побачив Полвортове ім’я.
— Усе гаразд, друже?
— Маєш трохи часу для маленьких людей, Шерлоку?
— Можу вділити тобі хвилину-другу,— мовив Страйк, спостерігаючи за дощем.— Не хотів би, щоб люди подумали, наче я запанів. Як справи?
— Ми на вихідні їдемо в Лондон.
Полвортові слова прозвучали приблизно так «радісно», як повідомлення про очікувану колоноскопію.
— А я гадав, що Лондон — серце всього зла, ні?
— Не я обирав. У Роз день народження. Вона хоче подивитися клятого «Короля лева», Трафальгарську площу і всяку дурню.
— Якщо шукаєш квартиру, то в мене тільки одна спальня.
— Ми вже забронювали помешкання. Це буде через вихідні. Просто хотів поцікавитися, чи не схочеш ти випити зі мною пінту. Можеш узяти з собою Робін, щоб Пенні було з ким потеревенити. Хіба що, ну не знаю, бісова королева має для тебе завдання.
— Ну, вона має, але я їй сказав, що перелік очікування вже переповнений. Чудова ідея,— мовив Страйк.— Що ще нового?
— Нічого,— відповів Полворт.— Бачив, як прищикнули шотландців?
Серед машин на дорозі з’явився старий «лендровер». Не воліючи занурюватися в тему кельтського націоналізму, Страйк сказав:
— Ну, якщо це називається «прищикнули»... Слухай, друже, мені треба йти, Робін уже під’їжджає. Я тобі передзвоню.
Страйк укинув недопалок у найближчий водостік і був уже готовий залізти в «лендровер», щойно Робін зупинилася.
— Доброго ранку,— привіталася вона, поки Страйк усідався на переднє сидіння.— Я запізнилася?
— Ні, це я прийшов раніше.
— Гарна борода,— мовила Робін, під дощем від’їжджаючи від бордюру.— Ти схожий на ватажка партизанів після вдалого рейду.
— Я таким і почуваюся,— озвався Страйк, який зараз, знову опинившись разом з Робін, і справді пережив відчуття чистого тріюмфу, яке багато днів вислизало від нього.
— Це ти з Пат щойно розмовляв? — запитала Робін.— Телефоном?
— Ні, з Полвортом. Через вихідні він приїде до Лондона.
— Він же, здається, ненавидить Лондон?
— Ненавидить. Але дитина хоче відвідати місто. А він хоче познайомитися з тобою, проте я тобі не раджу.
— Чому це? — спитала Робін, якій це трохи полестило.
— Зазвичай жінкам Полворт не подобається.
— Але ж він одружений?
— Так. І дружині він не подобається.
Робін розсміялася.
— А чому ти вирішила, що мені дзвонить Пат? — запитав Страйк.
— Я щойно розмовляла з нею телефоном. Міс Джоне засмучена, що не отримує новин персонально від тебе.
— Потім подзвоню їй по «Фейстайму»,— сказав Страйк, поки вони під шурхання двірників по лобовому склу їхали через парк.— Сподіваюся, борода відлякає її.
— Деякі жінки люблять бороди,— мовила Робін, і Страйк несамохіть замислився, чи не належить до таких сама Робін.
— Схоже, Барклей і Гатчинс уже близько підібралися до Бовдурового «партнера»,— сказав він.
— Так,— озвалася Робін.— Барклей пропонує поїхати на Майорку й роззирнутися там.
— Ще б пак. Ти ще не передумала в понеділок разом зі мною провести співбесіду з новою підрядницею?
— З Мішель? Звісно, не передумала,— сказала Робін.
— Сподіваюся, на той час ми встигнемо повернутися в офіс.
Робін звернула на Кьорл-роуд. Преси ніде не було видно, тож вона припаркувалася біля вікторіанського будинку, розділеного на дві квартири.
Коли Страйк натиснув дзвоник з табличкою «Фіппс/Салліван», крізь двері почулися кроки на сходах, а потім на порозі постала Анна Фіппс, вдягнена в той самий мішкуватий синій бавовняний комбінезон і білі парусинові черевики, що й того разу, коли вони вперше зустрілися у Фалмуті.
— Заходьте,— припросила вона, усміхаючись і відступаючи, щоб впустити їх у маленький квадратний коридорчик біля підніжжя сходів.
Фарбовані стіни були білі, прикрашені низкою абстрактних монохромних гравюр, і арочне вікно над дверима заливало світлом голі сходи, не застелені килимом, нагадавши Робін про Дім опіки Святого Петра і про Ісуса, який наглядав за входом, виліплений у натуральну величину.
— Постараюся не плакати,— неголосно мовила Анна, неначе боялася, що її підслуховують, але попри всю її рішучість, на очі їй одразу набігли сльози.— Вибачте, але мені... мені дуже хочеться вас обійняти,— сказала вона й так і вчинила, обійнявши спершу Робін, а потім Страйка. Відступивши, вона похитала головою, легенько розсміявшись, і витерла очі.
— Не можу навіть висловити, наскільки я вам... наскільки я вам удячна. Те, що ви для мене зробили...— вона махнула рукою, мов їй забракло слів, і похитала головою.— Це все так... так дивно. Я відчуваю неймовірне щастя й полегшення — і водночас велике горе... хіба не безглуздо?
— Аж ніяк,— сказала Робін. Страйк крекнув.
