— Усі вже тут,— сказала Анна, вказуючи нагору.— Кім, тато, Син... і Уна також. Я запросила її на кілька днів. Розумієте, ми плануємо похорон: тато й Син віддали це на мій розсуд... ходімо нагору, всі хочуть вам подякувати...
Піднімаючись крутими сходами слідом за Анною, Страйк, спираючись на поруччя, пригадав свої змішані емоції, які зринули в нього після телефонного дзвінка про смерть його власної матері. До горя, яке поглинуло його, домішувалася дрібка полегшення, яка викликала в ньому приголомшення й сором, і він потім ще довго обмірковував це. Але з часом він збагнув, що в якомусь темному закутку його свідомості завжди жили страх і — водночас — очікування цієї новини. Нарешті сокира опустилася, й очікування закінчилося: жахливий Ледин смак на чоловіків зрештою довів її до жалюгідної смерті на брудному матраці, й хоча Страйк відтоді дуже за нею сумував, він би збрехав, заявивши, що сумує і за токсичною сумішшю тривоги, провини і страху, яку відчував останні кілька років її життя.
Він міг лише здогадуватися, яку суміш емоцій нині відчувають чоловік Марго або нянька, яка замінила родині Марго. Піднявшись на верхній майданчик, він побачив у вітальні Роя Фіппса, який сидів у кріслі. На мить їхні погляди зустрілися, а тоді з кімнати вийшла Кім,
загородивши гематолога. Блондинка-психолог широко всміхалася: принаймні вона, здавалося, щиро рада.
— Ну,— заговорила вона, потискаючи руку спершу Страйкові, а далі Робін,— як по правді, що ми можемо сказати? Заходьте...
Страйк і Робін слідом за Кім і Анною зайшли до вітальні, такої самої просторої, як і в їхньому заміському будинку у Фалмуті, з довгими тюлевими фіранками на вікнах, строкатим паркетом, великим білим килимом і світло-сірими стінами. Книжки були розставлені за кольорами. В усьому відчувався простий і вишуканий дизайн: це дуже відрізнялося від будинку, в якому Анна зростала, з його потворною вікторіанською бронзою і ситцевими стільцями. На стінах не було картин, лише над коминком — чорно-біле фото моря й неба.
Рой уже зіп’явся на ноги; позаду нього у великі вікна еркеру дріботів дощ. Рой нервово витер руку об штани й лише тоді простягнув її Страйкові.
— Як ви? — поривчасто запитав він.
— Дуже добре, дякую,— відповів Страйк.
— Міс Еллакотт,— мовив Рой, простягаючи руку Робін.— Наскільки я розумію, це ви...
Невимовлені слова «знайшли її» задзвеніли на всю кімнату.
— Так,— відповіла Робін, і Рой кивнув і підібгав губи, а його великі очі перемістилися з Робін на одну з кицьок-регдолів з розумними аквамариновими очима, яка щойно зайшла в кімнату.
— Сідай, тату,— лагідно мовила Анна, й Рой послухався.
— Я лише піду перевірю, чи Уна все знайшла: вона робить чай,— весело сказала Кім і вийшла.
— Будь ласка, присядьте,— мовила Анна до Страйка й Робін, і вони всілися поряд на канапі. Щойно Страйк улаштувався, кицька легко стрибнула поряд з ним і перейшла йому на коліна. Тим часом Робін помітила пуфик, який заміняв столик. Обтягнутий біло-сірою смугастою парусиною, він був набагато менший за отой у квартирі Аторнів — у нього б точно не вмістилася жінка, але все одно Робін сумнівалася, що колись придбає собі схожий предмет меблів, хай який він може бути практичний. Вона ніколи не забуде ні куряву на твердому цементі, ні череп Марго Бамборо, який випинався з нього.
— А де Син? — запитала Анна в батька.
— У ванній,— хрипкувато відповів Рой. Перш ніж звернутися до детектива, він кинув нервовий погляд на порожній сходовий майданчик за дверима.— Я... я мушу вам зізнатися, як соромно мені, що сам я не здогадався нікого найняти. Повірте, думка про те, що ми могли все це довідатися десять, двадцять років тому...
— Ну, Рою, ви не лестите нашим еґо,— мовив Страйк, погладжуючи кицьку, яка почала вуркотіти,— припускаючи, що будь-хто міг би зробити те саме, що й ми.
Рой і Анна розсміялися голосніше, ніж заслуговував цей жарт, але Страйк розумів потребу зняти напругу після серйозного шоку. Наскільки він пам’ятає, всього за кілька днів після того, як Страйка повітряним шляхом вивезли з кривавої вирви, де він лежав з відірваною ногою, то поринаючи в нетяму, то виринаючи з неї, а поряд лежала верхня половина тіла Гері Топлі, Ричард Анстис, другий зацілілий, якому вибухом спотворило обличчя, відпустив дурнуватий жарт про те, скільки Гері міг би зекономити на штанах, якби вижив. Страйк досі пам’ятає, як він сміявся на цей ідіотський, безтактний жарт, бо на кілька секунд його відпустили приголомшення, горе й біль.
Зі сходового майданчика долинули жіночі голоси: повернулася Кім з тацею з чаєм, а за нею йшла Уна Кеннеді, яка несла великий шоколадний торт. З-під чілки, в якій прозирали фіолетові пасма, світилися її очі, аметистовий хрестик стрибав на грудях, як і раніше, а коли вона поставила торт, то мовила:
— А ось і вони, наші герої дня! Зараз я вашу парочку обійму!
Робін підвелася, щоб отримати свою нагороду, але Страйк не хотів тривожити кицьку, тож ніяково дозволив себе обійняти, сидячи.
