— Так, але я мала йти на роботу, тож узяла Кева з собою і дала йому розмальовку. Пішла перевдягатися, його лишила в приймальні. Айрін і Глорія за ним наглядали. А тоді Марго... вона запросила його до себе в кабінет і оглянула... роздягала й усе таке. Вона знала, шо це мій син, і знала, чого я взяла його на роботу, і все одно дозволила собі... Не брехатиму, я розлютилася,— тихо додала Дженіс.— Ми мали розмову. Я їй сказала: «Ви мали просто дочекатися, поки я повернуся, і тоді оглянути його в моїй присутності». І маю сказати, шо після цього Марго дала задній хід і вибачилася.
Айрін була надулася, але Дженіс її зупинила:
— Ні, Айрін, вона таки вибачилася, сказала, шо я права й не можна було його оглядати без мене, але він схопився за живіт, і вона не стрималася. Вона не хтіла нічого поганого. Просто іноді Марго...
— ...бісила людей, я про це й торочу,— влізла Айрін.— Вважала себе вищою за всіх, все знала краще...
— ...занадто квапилася, я це хотіла сказати. Але вона була хороша лікарка,— спокійно та твердо додала Дженіс.— Коли буваєш у людей, то все чуєш, шо вони кажуть про лікарів, і про Марго казали хороше. Вона була уважна до людей. Вона була добра... так, була, Айрін, я знаю, шо тебе вона злила, але пацієнти...
— Ой, ну, може, й так,— відмахнулася Айрін.— Але в клініці й конкурентів не було.
— Тобто доктор Ґупта й доктор Бреннер не користувалися популярністю? — спитав Страйк.
— Доктор Ґупта був чарівливий,— сказала Дженіс.— І лікар дуже хороший, хоч маю сказати, шо не всі хтіли лікуватися в індуса. А от Бреннер людям не подобався. Тільки після його смерті я зрозуміла, чого він...
Айрін ахнула, а тоді раптом почала сміятися.
— Ну, Дженіс, скажи їм, що ти колекціонуєш!
Вона розвернулася до Страйка й Робін:
— Якщо це не моторошне, не хворобливе хобі, то...
— Я їх не колекціоную,— аж почервоніла Дженіс.— Просто зберігаю...
— Некрологи! Як вам таке? Люди збирають порцеляну чи скляні кулі, чи ще якесь ля-ля-ля, а Дженіс у нас — колекціонерка некро...
— Це не колекція,— повторила досі червона Дженіс.— Це просто...— вона благально глянула на Робін.— Моя мама не вміла читати...
— Тільки уявіть,— поблажливо мовила Айрін, потираючи живіт. Дженіс затнулася була, але провадила:
— ...так, і... батько не цікавився книжками, але приносив додому газети, і з них я навчилася читати. Найкращі статті я собі вирізала. Сентиментальні сюжети, так воно зветься. Художні книжки мене настільки не принаджували. Я не бачила сенсу у вигаданих історіях.
— О, а я обожнюю гарні романи,— видихнула Айрін, далі гладячи живіт.
— Таке... не знаю... з некрологу можна зрозуміти, ким насправді була людина, так? Якщо то був знайомий чи пацієнт, то я їхні некрологи зберігала, бо не знаю... ну, хтось же мусить це робити. Про твоє життя написали в газеті — хіба не досягнення?
— Тільки не якщо ти Денніс Крід,— заявила Айрін. З її обличчя було видно, що зараз пролунає щось дотепне. Вона потягнулася по печиво, аж тут кімнатою прокотилося оглушливе пердіння.
Айрін почервоніла як мак. Якусь жахливу мить Робін думала, що Страйк засміється, тож вона голосно спитала в Дженіс:
— І ви зберегли некролог доктора Бреннера?
— О так,— відповіла Дженіс, яка ніби взагалі не зауважила гучний звук, щойно виданий Айрін. Мабуть, як медсестра вона стикалася і з гіршими ситуаціями.— І він багато що пояснив.
— У якому сенсі? — спитала Робін, не дивлячись ні на Страйка, ні на Айрін.
— Він був у Берген-Бельзені. Один з перших лікарів, які туди потрапили.
— Боже мій,— шоковано вимовила Робін.
— Так,— кивнула Дженіс.— Він ніколи про це не казав. Я б і не знала, якби не прочитала в газеті. Він там таке бачив... гори тіл, мертвих дітей... я брала з бібліотеки книжку. То жах. Не знаю, мабуть, він після того і зробився таким. На той час, коли він помер, ми вже багато років не бачилися, але мені показали його некролог, бо людина знала, шо я працювала в клініці Святого Івана. Я залишила собі некролог як пам’ять про Бреннера. Можна багато шо пробачити Бреннеру, коли знаєш, де він був і шо бачив... але ж те саме можна сказати про будь-кого, га? Коли знаєш, як воно було, все стає зрозумілим. Так шкода, шо іноді воно буває запізно... Ти як, дорогенька? — спитала вона в Айрін.
Робін здогадалася, що після ганебного звуку наголос на власній хворобі здався Айрін єдиним способом зберегти гідність.
— Не знаю, мабуть, то через стрес,— сказала вона, прикладаючи долоню до пояса штанів.— Завжди загострюється, коли я... Вибачте,— з гідністю звернулася вона до Страйка й Робін,— але боюся, що далі я...
— Звісно,— кивнув Страйк, згортаючи записник.— Здається, ми спитали все, що хотіли. Хіба що ви пригадуєте ще щось,— звернувся він до обох жінок,— щось таке, що тепер здається недоречним, дивним?
— Та, мабуть, це все? — спитала Дженіс у Айрін.— Сті’ки років... ми б, напевно, про шось таке згадали б у розмовах?
— Це ж Крід, правда? — Айрін не питала, а стверджувала.— Хіба може бути інше пояснення ? Куди б ще вона зникла? Як думаєте, вас до нього пустять? — знову поцікавилася вона в Страйка.
