Готуючи до друку* перше видання, ми сподівалися (і повторюємо це тепер), що в такому укладі книжка відповідає бажанню покійного поета побачити вимріяну ним книжку* з або рої іеі шх творів під назвою «Берег чекань», яке не здійснилося за його життя; з другого боку*, — думаємо, що читач матиме з неї більш-менш повне уявлення про цілу творчість Василя Симоненка.
Видавництво “сучасність”,
1973
Доля уділила Василеві Симоненкові мало часу. Він помер, ледве почавши літературну працю. Відчуваючи наближення кінця, він нотував у щоденнику під датою 22.7.1963: «Дивна річ: я і іе хочу смерти, але й особливоїжадібности до жіптя не маю. Десять років — для мене більше ніж достатньо». А дістав по цій даті лише п’ять місяців. Зате був винагороджений даром, який дається одиницям: йому судилося на одному з критичних поворотів історії бути обранцем, устами якого промовляє доля нації. Цим визначена довговічність невеликої Симоненкової творчосте. Перше десятиліття по його смерти зміцнює нас у цьому переконанні, бо за цей час вона не те що не зблідла, а, навпаки, на тлі загального літературного занепаду ще більше вияскравилася. Зацікавлення творчістю Симоненка ніяк не зменшується. Книжка «Берег чекань» стала найпопулярнішим виданням повоєнної еміграції: вона розійшлася удвох накладах першого видання, і, зважаючи па тривалий попит, ми даємо читачеві це друге видання. Не зайшло істотних змін і в оцінці творчости Симоненка за цей час. Так що, переглядаючи тепер попередню передмову, я обмежуюся лише неістотними змінами.
Симопепко, за свідченнями його друзів, почав писати рано, в роки навчання в Київському університеті, отже, десь
Усередині 1950-х років. За тими ж свідченнями1, він не поспішав свої перші твори друкувати, дійшовши до першої збірочки щойно в 1962 році.
Що він до того часу лишався менше помітний, ніж того заслуговував, на це були різні причини. Передусім його власна скромність, сумніви щодо своїх можливостей. Це яскраво видно з його щоденника, в якому поет раз називає себе «маленьким чорноробом поезії», а вдруге нарікає, що природа «обділила» його «слухом» і «очима», тобто, що він не має так потрібного поетові чуття музики й кольору. Що це не позерство, а сама щирість, переконається кожен, хто прочитає щоденник. Але це, відразу скажемо, явне пере-більшеї и ія, бо творчість Симоненка великою мірою спростовує його сумніви. А все-таки притаманна поетові скромність не сприяла поширенню його популярносте за жи'ітя.
Однак, якщо я при цій нагоді скажу, що Симоненко таки справді свого часу не належав до числа найпримітніших своїх ровесішків у поезії, то ще й з інших причиї і. На час від середини 1950-х років до 1962, коли появилася його книжка «Тиша і грім», припадає великий переломовий період
• • •• II • 1У
відродження української поезії, яким, незалежно від того, що тих поетів, які в цей час з’явилися, замордували вкрай несприятливі обставини творчосте в совєтчині, — увійде в
• § • •
історію української літератури як явище рівпорядне появі в перші роки революції 1917 року покоління Павла Тичини, пеоклясиків та інших з ними.
Якраз у названий відтинок часу появилися вже три збірки поезій Ліни Костенко: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1962); «Ніж у сонці» (1961) і збірка поезій «Соняшник» (1962) Івана Драча; уже друкувався і видав першу збірку Микола Вінграновський («Атомні прелюди», 1962). Супроти всіх цих трьох Симоненко в поезії був менш яскравий. А ще ж був цілий гурт інших, копрі, як не були талановитіші від Симоненка, то багато сміливіше домагалися визнання.
Так і склалося, що скромний Симоненко не був дуже помітний у колі своїх сучасників. Не дуже змінила б цей стан і книжка «Тиша і грім», якби вже тоді не йшла чутка, що є Симоненко ще й інший, той, що в дозволені збірки не входить. 1 саме завдяки цьому критика вже з появи цієї книжки почала твердити, що з’явилося нове ім’я, варте уваги. Гак писав і Степан Крижанівський коротку післямову до неї (сама вже назва говорить за зміст — «Радість псршовід-криття»), певно, не без впливу того іншого Симоненка.
«Як грім народжується з тиші, — пише там Крижанівсь-кий, — так з глибини нашої землі, з надр нашого народу ви-бруньковується нова поетична індивідуальність, виникає щира, тверда, упевнена мова поета Василя Симоненка, що уміє, знає як, має що сказати своїм читачам. Якщо молодий поет переживає радість першовідкриття світу ідей і художніх образів, то для нас — це радість першовідкриття таланту» *.