Але на честь Симоненка треба сказати, що таких відкрить у нього мало. Поетичне чуття перестерігало його від повторень. А в цілому, ніби йдучи тим шляхом, яким пройшло вже багато перед ним, він умів зауважити на безкоие-
• « • • • •
чпих шляхах поезії острови и затоки, не помічені іншими. Придивляючися уважніше до його поезії, бачимо, що в ньо-
го насправді все нове, індивідуально симонснківське. З цим моїм твердженням погодиться кожен, хто гляне на поезио Симоненка з чисто формального боку.
З поверхні його поезія буде здаватися-таки чисто тра
диційною. Щоправда, трапляється подеколи деформація строфи, яка віршеві надає модерного вигляду. Ось перший вірш з «Тиша і грім» — «Жорна»:
Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно, а мука...
4
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
За цією модерно посіченою нерівиоскладовістю криється клясична чотирирядкова строфа ямбічного пентаметра. Ще й звичайне перехресне римування:
Через один вірш далі — знову цей самий гґятистопник, Уже без деформації («Можливо, знову загримлять гармати...»), і наступний — «Верба»:
Розлогі верби. Затишок і тіні.
Під ними тихо плещеться ріка...
Цей таки розмір знайдемо дуже часто і в збірці «Земне тяжіння» («Там, у степу, схрестилися дороги...», «Лев у клітці», «Поет і природа» та багато інших). Хай у читача не складається враження, що в Симоненка домінує одноманітна метрика. Я всього лише наводжу більше прикладів ямбічно-
го метро-ритмічного ряду. А поза тим знайдемо в нього і хорей, і досить багато трискладових метрів з різними можливими їх ускладненнями. Особливо останні часто іпоста-совапі, що надає віршам Симоненка ритмічної різноманітносте, характеристичного пуантування рядків, доводячи подеколи ритм до властивостей т. зв. павзника.
Зрештою, в цьому немає нічого нового, бо й кожен поет в СССР володіє сьогодні без труднощів цією метро-рит-мічною технікою, що рішуче ще нічого не говорить про кожного з них як поета. А поза тим у Симоненка немає ні верлібру, ні замилування в будуванні вишукаио-складиих строф, хоч уже в самій совєтській поезії він знайшов би багато їх прикладів у своїх попередників (Тичини, наприклад). Навпаки, строфічна будова Симоненкових віршів також надто проста: в обох виданих його збірках десь понад дві третини домінує чотирирядкова строфа, поза тим набереться якого півтора десятка сонетів, кілька віршів дворядкової строфи, а вся решта просто астрофічпа.
І все ж ця зовнішня формальна простота була б оманною, якби хто хотів на її підставі робити висновки про звичайну традиційність Симоненкової поезії, в якій не знайдеш нічого нового, без чого властиво пост і не існував би.
Стверджуючи, що він сам не є прихильником формалізму, Симоненко по-своєму розумів цей термін: формалізмом він вважав специфічно в совєтській поезії шабльон, повторення чужих клішованих думок, банальних істин па зразок: «люби працю, поважай тата й маму, не дивись косо на сусідів...»
У час, коли готувався хрущовський погром літератури й мистецтва 1962—6.3 року, Симоненко сміливо розвинув
ЦЮ думку:
«Література і мистецтво не терплять шаблону — це кілька століть проголошують усі, хто вміє говорити і писати. А хіба відсутність новизни — не шаблон? Наскільки я знаю літературу і мистецтво, вони споконвіку мали за найкращу традицію духовне новаторство. Загрозу цій вічній і
наитрадиціиншпи традиції у новаціях моїх талановитих ровесників не вдасться розгледіти навіть крізь лупу. Те, що вони завдали кілька відчутних ударів по поганих традиціях
(маю на оці бездумність, чуттєву млявість та інтелектуальну кволість), не завдало поезії жодної крапельки горя. Якраз навпаки» *.
Це поетичне кредо Симоненка, і йому вірний був поет не лише в декляраціях, а й у поетичній творчости:
Юність вчать — наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить Із своєю міркою Прокруст.
За простою, майже клясичною формою його віршів легко побачити ті елементи, які характеризують Симоненка як поета живої думки, свіжого й наскрізь оригінального. 1 оді виявиться, що він своєрідний і в формі, і не бракує йому того, за чим вії і так щиро уболівав: чуття слова, його звучання. Без підкресленого хизування і, видимо, без умисного добирання, а чисто інтуїтивно йому вдається досконале в своїй природносте озвучення рядків, як, наприклад, в цитованому вже вірші «Жорна» звучать на ж і з оці рядки*.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
Вишукування й підкреслювання подібних явищ до певної міри відгонить штучністю, може, тому, що поет, компонуючи твір, і сам їх не помічає. Можливо, продовжимо Цю думку, цього не треба й робити. Але з другого боку, ці елементи, органічно присутні в творі, мають свою поетичну функцію і надають поезії мистецького зафарблення, індивідуально властивого саме цьому поетові, і без їх ви-чуття сприймання поетичного твору було б не повне.