Що саме котрого з них стосується, важко сказати, але Негода є тут, і в справі Симоненка йому говорити далебі не личило.
Другу статтю в пляні оборони Симоненка від «буржуазних націоналістів» написали вже не початкуючі журналісти, а люди з літературними іменами — Василь Козаченко і Петро Ііанч: «Тобі, народе» («Літературна Україна» від 27 квітня 1965). Половина опусу цих відомих діячів літератури присвячена констатації факту, що українська література в окупованій Україні за весь час свого існування вірно служила комуністичній партії. У другій половині автори стверджують, не змигнувши оком, що й Василь Симоненко робив нібито те саме. А от знайшлися якісь «самозвапці-опікуни», які забрали щоденник покійного поста в його матері і, замість «передати його в Спілку письменників», «привласнили його», «Якимсь чином щоденник померлого поета потрапив за кордон...» і т. д
Плямуючи «наших клясових порогів за кордоном», автори кілька разів з притиском повторюють думку, що творчість совєтських письменників належить народові. Як ось, наприклад:
«...високоідейні та художньо довершені твори того чи іншого письменника, митця — то народний скарб».
Або:
«Треба берегти наші скарби. Не можна розкидатися ними. Вони належать народові і більше нікому».
Слова дуже категоричні. Але яке дивне розуміння народної власносте тут висловлене: після нашої публікації ні захалявні поезії Симоненка, пі його щоденник у совєтських виданнях піде не появилися. Чи не належить розуміти це так, що «народна власність» має бути пильно захована від народу в сейфах теперішнього «Третьего отде-ления»?
Щоправда, ця сама стаття запевняє:
«Творча спадщина Василя Симоненка тільки впорядковується, друзі й товариші передають до комісії по його спадщині ще не відомі вірші, новели, листи. Все краще, що не побачило світу за його життя, зараз готується до друку. Слово поета служить і служитиме народові — будівникові комунізму».
Ми вже маємо достатній досвід, щоб сумніватися в правдивості цих деклярацій, а головне — розуміти, що саме криється під словами «все краще...»
Цей досвід перевірений і на Симоненкові, бо за час від його смерти вони вже досить попрацювали над «упорядкуванням» його спадщини, і перші наслідки їх праці засвідчені на його посмертній збірці «Земне тяжіння». Щоб не повторюватися, раджу читачеві перервати тут читання цієї статті й ознайомитися з поданими в кінці книжки коментарями, де наведені конкретні факти фальсифікації й перекручення частини Симоненкових творів. Тут скажу лише в загальному, що «впорядкування» зводиться часто до викидання цілих строф (в одному випадкові з вісьмох строф викинено рівно половину — чотири), якщо в них щось не відповідає т. зв. «партійності». Окремим творам додають фальшиві назви, які фальшиво спрямовують весь зміст твору, при тому ж дошивають на закінчення рядки, яких Симоненко не писав. В окремих поезіях підступно й ніби непомітно змінене одне лише слово, яке зовсім міняє сенс поезії, і т. д.
Щодо інших писань про В. Симоненка, то вони переважно належать перу його молодих колег, які чи то з приводу появи його збірки «Земне тяжіння», чи з нагоди висунення його на премію ім. Т. Шевченка хотіли сказати щире слово про покійного товариша, але цс в більшости не були фахові критики, висловлювалися дослівно в кількох рядках, і то без можливости сказати щось одверто з уваги па «крамольність» нелегальноїтворчости Симонен-ка. Так що якоїсь повнішої оцінки його годі в цих писаннях шукати. Так триває вже десять років по смерти Симоненка.
А
Я вже дещо сказав про причини, з яких Симоненко не відразу звернув на себе увагу, пояснюючи це почасти його скромністю і наявністю поруч з ним яскравого грона інших шестидесятників. Але, власне, почасти. Може, більш важливу причину на це знайдемо в особливості його поетичної індивідуальности. На відміну від Ліни Костенко чи Івана Драча Симоненко не був підкресленим модерністом, який входить в літературу тільки з своєю поетикою, що має виразно відрізняти його від інших. Василь Симоненко ніби не претендував бути першовідкривачем, а свідомо йшов тим шляхом, яким пройшли вже інші, тобто ніби хотів бути традиційним поетом. Я вживаю два рази слово ніби, бо хочу цим сказати, що, попри те, він все-таки був цілком оригінальним, що читач побачить з дальшого.
Є в Симоненка одна поезія, яка висловлює його поетичне кредо, його поетичний стиль. Це — «Гей, нові Колумбії, Магеллани». Поет слідом за тими, що вже пройшли по океанах поезії, вибирається у творчу подорож з певністю, що знайде щось і він, досі не відкрите. Кінчається поезія рядками:
А якщо відкрию вже відкрите, —
Друзі! Ви підкажете мені...
Це молодеча наївність. У поезії є так, що друзі не «підказують». І Симоненко довів це на власному досвіді: «відкривши» подекуди «вже відкрите». Наприклад, таким «відкриттям» є рядки у циклі «Тиша і грім» з однойменної збірки:
І обнявся сміх з журбою,
І Іеі іависть з любов’ю...
Відкрив іде давно вже Олександер Олесь, і і ііхто з друзів поетові цього не «підказав».