Якби вже при цій нагоді ми хотіли зробити огляд, як інтерпретовано Симоненка в совєтській критиці, то мусіли б ствердити, що після названої післямови Крижапівського, яка всього лише представляє поста читачам, нічого істотного про Симоненка там не було сказано. Були не в малій кількості більші й менші нотатки в поточній пресі, що густіше появилися з нагоди його смерти, потім ряд статейок при появі посмертноїзбірки «Земне ТЯЖІННЯ» (1964) і в цей таки час з того приводу, що комсомольські літературні органи висунули кандидатуру Симоненка на посмертне здобуті нагороди ім.Т. Шевченка за 1965 рік.
Саме в цей час виринула на поверхню (широковідома по всій Україні, але офіційно промовчувана) тим способом, що була опублікована у нас в «Сучасності» (ч. 1, 1965), «захалявна» творчість Симоненка. Саме тому, що відтепер і офіційно її не можна було втаїти, навколо Симоненка почалася везірська гра, досконало розроблена деспотами за понад півстоліття їхнього панування. З одного боку, пригальмовано надто позитивні етапі про нього в пресі. З другого — замість говорити про творчість поета по суті, розвели навколо нього чисто політичні спекуляції.
Найлогічніше було б від них сподіватися, що вони скажуть, ніби й поезії, опубліковані в «Сучасності*, і його щоденник— фальшивки «буржуазних націоналістів». Але цього найпростішого виверту, на їх превеликий жаль, не можна було зробити, бо, заки потаємні Симоненкові писання Дійшли за кордон, вони вже ходили по руках, мабуть, біль-
Василь Симоненко, «Тиша і грім» (Київ, 1962, с. 151).
• і/ __• V/
шим «накладом», ніж звичайно книжки поезій в окупованій Україні видаються. Довелося визнати їх існування і вдаватися в діялектичну еквілібристику, пояснюючи, що все це речі випадкові, що, попри їх наявність, Симоненко — со-вєтський патріот, а «буржуазні націоналісти» вчинили злочин, опублікувавши ці твори за кордоном. До того ж пост помер і не заважатиме малювати його, як захочеться. Це та сама гра, яка вже десять літ триває з убитими (М. Скрипник, М. Куліш, Є. Плужник та ін.): треба заінвентаризувати їх, як
• •
своїх, хоч усім змістом творчости вони далеко не оули «своїми». Але можна по-везірськи твердити про людей, що хочеш, заховавши їх спадщину. Так повелися і з Симонеп-ком. І «люблять» його про людське око всі ті, хто пашить на нього зелепою ненавистю. Далебі вони й самі знають, що з цієї «любови» буде їм малий хосен. І в результаті на наших очах тема Симоненка потихеньку зникає з сторінок совєт-ської преси.
Нам відомі дві стані, сповнені такою «любов’ю». Перша — Миколи Негоди — «Еверест гіідлости» («Радянська Україна» від 5 квітня 1965). При цій статті лист матері покійного поета Ганни Щербань, яка, нібито почувши, що за кордої юм і іадрукували твори її сипа, звері іулася до ЦК КГ1У
з проханням «захистити дооре їм я п сипа-комупіста...»
Читач в окупованій Україні добре знає, як ці фальшивки робляться, і його не треба переконувати, що не бідна мати Симоненка зверталася до ЦК з запевненнями, що
• • м «
вірші п сина вільно читати тільки з «виданих книжок», а з ЦК приїхали до неї її змусіли підписати готову заяву. 1 Іев-но, колись виявиться, яким способом цей документ зфаб-риковаио, а поки що він вартий того, щоб подати його
текст цілістю 2
Лист не вимагає коментарів по суті (Симоненкова мати — неписьменна колгоспниця), але є в ньому одна деталь, на якій варто зупинитися. Якгцо до матері Симоненка дійсно приїжджали «з Львова і з Києва» і було їх, за її свідченням, багато, то й правда, що вона не могла їх знати. І якби вона сама писала листа, то також навряд чи впало б їй на думку чомусь виділити спеціяльно імена І. Світличного й А. Перепаді. Скорше напрошується припущення, що їх імена вставив той, хто писав за Симоненкову матір і цо заяву, і зроблене це з метою, щоб, називаючи ці прізвища, стероризувати ними українські закордонні видавництва. От ви, мовляв, оприлюднили там Симоненкові твори, а ми за те застосуємо репресії до Світличного чи Перепаді. Тож, як вам трапиться ще щось до рук, не публікуйте його, бо на ваше сумління ми покладемо відповідальність за кари, яких зазнають у нас ці автори.
Я не беруся тут вирішувати, як ми мусимо поставитися до цього роду шантажу, але переконаний, що такий задум Цензурувати нас на віддалі безперечно був основним мотивом публікації т. зв. листа матері Симоненка до ЦК КІ ІУ.
І Іовернімося до самої етапі Миколи Негоди, в якій він теж трудиться над обороною чести В. Симоненка від напасти «буржуазних націоналістів». Тут стався прикрий недогляд: нефортунио було доручати це Негоді, бо ж саме його чесність Симоненко поставив під сумнів, пишучи в щоденнику:
«Приятельські стежки між мною та Негодою й Огло-блином, можна сказати, позаростали буйним шпоришем.
Одному з них я був потрібен, доки міг щось допомогти, другий виявився звичайнісіньким флюгером. Не сумніваюся, що він цькуватиме мене з таким же запалом, як раніше вихваляв. Та він це й сам продемонстрував з кількох трибун на різних нарадах».