— Приходь, гарбузи вродили добрі, — мов крізь цідилку, пропускала слова, тамуючи за білизною зубів і образу, і біль, і надію.
Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали заступатися за Ониську.
— Ти її мізинця не годен! — казали йому.
— Ов-ва! Аби тільки сказав «ціп-ціп», то прибіжить, мов квочка, — не вгавав обліковець.
— Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, — рубала Ониська під загальний регіт.
Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштувала їй та розв’язність. Тато був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки. Ониська часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зі старістю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу.
— Ой, як мені важко, тату, — казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кіс. — Як я його люблю і як... ненавиджу! — тупала маленькою ніжкою. — Що мені робити, тату?
Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися
до кирпатого носа, а ви швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.
Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездомність і пірнала в їхню тривоіу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни.
Одного разу її розбудив Віктор.
— Чого йдеш, мов лунатик? — засміявся він біля самого вуха, і Ониська знов відчула, як терпнуть ноги. Але голова і язик у неї ніколи не терпли.
— Скажи краще, а чого ти так рано виліз з пелюшок?
Він змовчав, а потім якось несміливо взяв за руку. Они-
сьіді зовсім не хотілося випручувати її.
— Ніколи не думав, що в тебе такі тендітні руки...
— Мужик не повірить, поки не помацає, — сховала досаду в посмішці.
— Підеш за мене? — раптом ні сіло ні впало запитав Віктор. — Підеш?
— Може, й піду за тебе... обліковцем працювати, — вона таки випручила руку і йшла, немов по гострих лезах.
— То я прийду сватацця, — сказав, ніби не чув її слів, і так само раптово, як з’явився, розтанув у сивій прозорості.
Цілий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешіптування та хихоньки. Під неприховано цікавими поглядами її плечі суіулилися, а думки гнітила образа. «На все село розцвірінькав», — мука туго стискувала груди.
Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи. І відразу ж завів якусь порожню розмову з матір’ю. Говорив довго і одверто хизувався, а потім, наче між іншим, мовив:
— Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську...
Мати здивовано звела голову і сказала ображено:
— Хіба, Вікторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в’язах, — і, ніби підкреслюючи с№ю непричетність до того, що діється в хаті, повільно видибала на подвір’я.
Вони довго сиділи вдвох у хаті і мовчали. Кукурікали півні на рушниках, і од їхнього мовчазного співу дзвеніло у вухах.
— То що ж ти скажеш мені, Онисько? — здалеку хлюпнув тривогою Вікторів голос.
— А ти в мене нічого не питав.
— Ти ж знаєш, чого я тут, — він дивився так благально і ииііувато, що в неї все тіло сповнилося лінивою жагою.
— Ти ще не втоптав стежки і до моїх воріт, а вже стукаєш у серце, — струснула з себе млявість.
— Але ж ти кохаєш мене...
— Звідки ти знаєш? — насмішкувато підвела очі.
— Про це говорить усе село...
— Але одна людина цього не говорить, — Ониська відкинула на покуть вишивання і не знала, що робити з своїми руками. Гнівом спалахнули карі зіниці.
Віктор немов уперше побачив її.
— І ти осоромиш мене на все село? — зразу ж збагнув безглузду жалюгідність свого запитання.
— Який ти, Вікторе! — не слова, а сльози текли з її вуст. — Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скільки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. — Ониська глумилася над своєю мукою. — Одного тобі мало, бери цілий віз і годуй ними свою пиху...
Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів.
Ониська ридала над вишиванням.
ЧОРНА ПІДКОВА
Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.
— Я не люблю тебе, — сказала дівчина, дивлячись у небо. — Ти брехав мені...
— Я не брехав тобі...
— Ти не любив мене.
Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.
— Я люблю тебе, — хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. — Я люблю тебе...
— Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім.
— Дурниці! — раптом загарячився він. — Коли я став байдужим тобі, то...
Вона метнула на нього дві сині блискавки.
— Чому ти весь час дивишся в землю?
Він важко, мов гирі, підняв свої очі і з-під лоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву.
— Це не має значення, куди я дивлюся.