Вони прийшли не тільки за добром: Прийшли забрати ім’я твоє, мову, Пустити твого сина байстрюком.
З гнобителем не житимеш у ЗГОДІ: Йому — панять, тобі — тягнути віз! Жиріє з крові змучених народів Наш ворог найлютіший — шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою, Він зробить все, аби скорився ти...
О, курде, бережи свої набої,
Без них тобі свій рід не вберегти.
Не заколисуй ненависті силу.
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу Останній на планеті шовініст.
*
СУД
Параграфи присіли біля столу, Примітки причаїлись по кутках, Очима гострими підсудну прокололи Цитати із багнетами в руках.
І циркуляр дивився в окуляри,
І грілися роззяви біля груб,
І вказівки скакали, мов примари,
Із телефонних мудрих труб.
— Вона чужа, — параграфи сказали.
— Вона не наша, — мовив циркуляр.
— Нечувана, — примітки пропищали. І в залі знявся лемент і базар.
І циркуляр на них поглянув строго,
І зал заворушився і затих.
І розп’яли її, небогу,
В ім’я параграфів товстих.
Вона даремно присягала слізно,
Що не чинила і не чинить зла...
Була у суддів логіка залізна:
Вона ні в які рамочки не лізла,
Вона — новою думкою була.
Понеси мене на крилах, радосте моя,
Де на пагорбах і схилах сонця течія.
Де стоять в обновах білих, в чистому вбранні Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні.
Де замріяні дівчата ходять до криниць,
Де послались шовком ниви обіч ґрунтовиць. Де мене, рум’яне диво з прутиком в руці, Ухопив гусак сварливий за нові штанці. Благослови, добра доле, вередухо вперта,
На цій землі мені жити та на ній і вмерти.
Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів, Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я натомлений власною дурістю, Хвалькуватістю власною вбитий, —
Я від себе втечу в білу папороть снів. Там, у снах, ніжні тигри Цілуватимуть губи мої пересохлі, Леопарди чарівні зніматимуть шкури І мені даруватимуть іцедро:
— Бери!
Я візьму і забуду про все на світі.
Стану сном, сновидінням солодким.
Як добре, що я — це сон,
І як погано, що я проснуся,
А біла папороть зазеленіє.
ХОР СТАРІЙШИН З ПОЕМИ «ФІКЦІЯ»
Просвітились!
Та що хочем других просвітити.
Т. Шевченко
Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все, і глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок — щирий шимпанзе.
Йому гойдатись на гіллі рипучім і на тропічних тішитись вітрах...
А ми підем і цілий світ научим, яку чорнильних плавати морях.
У нас такі премудрі всі і вчені, що лімітуємо чорнило і папір, вулкани діють дужі і скажені в хребтах високих паперових гір.
Ми знаєм все! Для нас усе відоме!
Що буде завтра? Запитайте нас.
Як живить вогнище руда суха солома, так нас годує мудрість повсякчас.
Ми піднесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот!!!
Ми стільки істин вам за мить націдим, що подив назавжди заціпить рот.
Чого тиняєтесь по світу, ніби п’яні, чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осяяні під наше сонце з вашої імли.
У нас давно піхто й не чув про горе та інші нісенітниці й бридню.
Одна турбота чола наші оре: а що як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню?
*
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ
Бубнявіють думки, проростають словами, їх пагіння бринить у завихренні днів. Цілий тиждень ходжу і живу між левами, Недаремно і місто називається Львів.
Є міста ренегати, є просто байстрята,
Є леви, іцо мурликають, ніби коти, Божевільно безглуздо облизують ґрати, Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені трішечки повезло:
Я побачив уЛьвові Шашкевича очі, Кривоносові плечі, Франкове чоло.
Сивий Львове! Столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій,
Вибухає душа, я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина Від степів, де Славута легенду снує,
Щоби серце твоє одчайдушне левине Краплю сили вдихнуло у серце моє.
вино з троянд
ВИНО З ТРОЯНД
На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других — неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхі іеі і-но говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала проїдаючись:
— Не ходи до мене більше. Добре?
І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп’яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.
Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаї іеві, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.