Всі почули себе ніяково і мовчали. Сонце з-за обрію прощально махало червоною косинкою, і дівчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присіла на ручній каламашці та й засумувала під перехресним вогнем парубочих зіниць.
— А в якій же книжці написано, що від матюків бур’яни ростуть? — порушив мовчанку Данило. Дівчина повела бровою на Омелька. «Ич, старий брехун, а казав — не про мене теленькав», — торжествував її погляд.
— Забула, як зветься. Дуже давно читала, — вона знову була весела і жвава, і ніхто не повірив би, що дівчина взагалі сумувала колись. — А чого ви, хлопці, такі похнюплені? Не обідали, може? Так у мене цілий вузлик ласощів усяких, — вона спурхнула з свого сідала, блискавично послала газету і припрошувала: — Хто не боїться, що причарую, їжте! Тільки щоб потім називали мене Тамарою, а не агрономці ею. Добре?
Вони відщипували від окрайця дрібні шматочки, кидали їх у роти і дякували їй очима не за їжу, а за щирість.
У небі вже проростали перші зорі, а в душах крізь кірку настороженості проштрикувалися перші пагони довір’я. І капосні цвіркуни підгледіли тс проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники пе вірили їм і спросоння виплигували на тік, щоб і іа власні очі пересвідчитися в тому.
Коли довгождана машина намацала своїми довгими віями каламутний тік, бенкет каламашки вже закінчився, і Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й приємне, бо всі наввипередки пред’являли йому паспорти щирості — посмішки.
НАЇВНЕ ДІВЧИСЬКО
Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала до вітру — підставляла йому рум’яні їдоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її непорочний стан. Дівчина відчувала, що на ній схрещуються цікаві погляди, і їй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тільки-но ранком вона відкрила в собі жінку і трепетно переживала це відкриття.
Вона ніби вдруге народжувалася на світ. На сіруватих великих очах раптом заіскрилася блискуча вогка поволока, конопляні пасма волосся чомусь поніжнішали і прищулилися до лобика, а тіло стало таким легким і слухняним, що
• • • ••
вона и сама дивувалася, як це вітер не вхопить и на свої легкі лапаті крила і не понесе кудись далеко-далеко.
Дівчина була об тій порі, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне і таємниче. Вона ще не знала, що та загадковість і таємниця — поруч, що то звичайна потреба юності кохати і бути коханою. Вона тільки знала, що прагне чогось дуже гарного і ще не звіданого, чогось такого, без чого й жити не варто.
Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок мати начи-
• ••
няла и інструкціями і годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумілої бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потім це стільки разів повторювалося, що аж обридло.
— Тато насилу підшукав тобі це місце, — наставляла мати. — Тримайся його. Робота чиста, і люди там гарні.
Подумаєш, люди там хороші! Ніби в іншому місці немає ще кращих. Ось вона стоїть в автобусі, і всі на неї дивляться такими добрими очима. Хіба в поганих людей бувають добрі очі? І взагалі, хіба погана людина стане дивитися на гарну?
Вона випурхує з автобуса і, заграючи з білим сніговієм, біжить в заводоуправління.
— Де тут завком? — довірливо запитує у вахтера.
— Це, дочко, на третьому поверсі праворуч, — каже він їй цілком серйозно,які личить вахтерові говорити з дорослою людиною.
— Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришеч-ко, — на повному серйозі доповідає вона вже підтоптаному чолов’язі з темними очима і галявиною серед чорної чуприни.
— Ага. Дуже приємно, — відповідає той і міряє її лінивим поглядом. — Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів товариш Крекотепь, для вас — Микола Панасович.
Він запалює цигарку і не дуже доречно запитує:
— Де вчилися друкувати?
' — У мами. Вона друкарка.
— Сідайте за машинку.
Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює:
— Добре. Молодець. Зрідка це вам ставатиме в пригоді. А тепер підшийте газети, бо туї' справжній кавардак, — і простує в свій кабінет.
Оксана мугиче пісеньку про сніг і вітер, газети тріпотять в її руках сірими крилами і слухняно лягають одна на о/цгу. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з підшивками і заходить в кабінет.
— Миколо Панасовичу, газети підшиті.
— От і добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
— Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий, — перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.
— А що мені робити? — вихоплюється в неї.
— Не спіши поперед батька в пекло, —- несподівано переходить на ти. — Будеш потрібна — скажу.
Від нічого робити вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
— Надрукуй список заочників.
— Зніми копію з цього листа. Два примірники.
Стікає день. Проповзає тиждень. На незриму вісь часу