З сином на руках, з камінням у грудях, з ногами, по яких струменіла кров, Марію привезли в оселю, що містилася біля залізниці, на Будку – до їхнього штабу. Поставили серед подвір’я, з великого біленого дому вийшов їхній начальник, підтяглися і ті мужики, що поралися на подвір’ї. Усі страшні, чужі. Син більше не кричав, тільки трохи крехтів, і їй в цьому крехктінню виразно чувся безрадний стогін, і це ввергало її в паніку. Абсолютну паніку, яка паралізувала думку і сили. Марія відчула: ось-ось розтечеться безформною плаксивою плямою. Вона розсердилася на себе. Зібралася. Вона врятує сина.
Дівчина з персиковим обличчям і розкосими карими очами не ховала своїх почуттів до командира. Аж заясніло її обличчя, коли він вийшов надвір.
– Вот, поймали, товарищ капитан. Пришла Орлика навестить. Не признается, правда, но дело ясное.
– А сам он так и не показывался?
– Нет, товарищ капитан.
Значить, Івана вони не зловили, значить, йому вдалося втекти. Уже добре. Але чого він не зайшов за ними, чого залишив їх одних? Як він міг їх покинути? Вона підібралася зсередини, коли капітан підійшов до неї. Вона знала, як поводяться савєти з тими, кого називають бандитами. В очах встав Василь Червоний – як його тіло, прив’язане до збруї, тягнулося по землі, як лежало біля школи. І обличчя матера, яка не могла, не повинна була його признати, навіть знаку показати, що то її син, бо інакше загинули б і молодші діти… Ганна Червоного була моложава, справна жінка – до того дня, коли пройшла мимо шкільного ґанку, де лежав первачок її.
Капітан підійшов до неї впритул. Вона іще більше внутрішньо підібралася. Тепер треба перестати бути людиною. Ти не людина. Ти – не ти, – сказала вона собі подумки. Вийти зі свого тіла, перестати бути собою, і тоді, щоб він не зробив – вдарив тебе в обличчя, зґвалтував перед усіма, з оцими твоїми закривавленими ногами, випустив тобі кишки – ти все зможеш це пережити, бо це відбувається не з тобою. І казати неправду, тільки неправду. До того ти вже давно звикла.
Він коротко зирнув на неї, зіщулився. Поляскав себе по кишенях.
– Черт, забыл. Бойцы, у кого есть курить? Мартынюк, у тебя вроде трофейные были?
Невеличкий, майже карликового зросту солдат виступив із задніх рядів, подав командирові коробку папіросів та запальничку, той витяг одну, незвикло тоненьку, припалив, решту вернув солдатові.
