Межи тим ми під’їхали до міста, яке жило своїм життям, що завжди здається трохи дивним та недоречним після того, як проведеш якийсь час на селі. Після нашого відлюддя та безлюддя чудними здаються натовпи людей в берестейському передмісті Волинка, потоки машин, яскраві багатоповерхові доми з великими художньо виконаними надписами на стінах «Вясна», «Лета», «Зіма», «Восень», гігантська скошена шайба нової Ледової арени… А там, де десять тисяч літ тому на луковині первісної річки первісні збирачі та мисливці з виду Homo sapiens роду Homo класу ссавців царства тварин збирали собі на сніданок зернятка дикої пшениці, равликів, саранчу, а коли пощастить – то дохлу землерийку чи живого суслика, тепер красувався скляний куб нового супермаркету «Євроопт», і їхні нащадки бродили серед полиць, вибираючи лаки для ногтів, туалетний папір, зубну пасту, булочки з кардамоном, зефір, філе риби, кальмари, вино, мило, бекон, шампунь, лазанью, кетчуп, авокадо. То вже було інше царство. В крамі в цей час було повно народу; в фойє проходила дегустація сирів, в іншому боці – якось там пільгово оформляли кредитні картки, і там стояла довга черга; в приміщенні звучали англійські пісні, і міцно пахнуло свіжою випічкою – мабуть, тільки-но розпилили спеціальний спрей. Ми успішно закупили все, що хотіли (не тільки сіль й запалки, але й баранину-філе, і імбир, і лимони; Вляна виказала невдоволення моїми розкішними замашками) й пішли всі разом на вихід. Словом, усе як зазвичай.
Але тут я зауважила щось незвичайне.
Буває таке скло, особливо часто, чомусь, у вікнах автобусів, крізь яке кольори зовні подаються особливо насиченими: небо – глибоко синім, хмари – на диво виразними, всі відтінки літньої зеленини – непересічно повноколерними. А виходиш з такого автобуса – і як би потрапляєш у більше бляклий світ. Коли ми, з нашими пакетами з покупками, приближалися до великих скляних дверей «Євроопту», мені подалося, що двері зроблені саме з такого підсилювального для барв матеріалу. Тому я трохи здивувалася, коли двері розчинилися, ми вийшли на стоянку для машин – а кольори не змінилися, залишаючись незвично інтенсивними. Подавалося, саме повітря трошки-трошки загусло; подавалося, сила земного тяжіння стала на краплинку, на соту долю ньютона більшою… Відбувалося щось невловне; як би на наших очах на мікрон зрушувалися лінії спектра… Але добре заповнена стоянка жила буденним життям: хтось виходив з машин, хтось сідав назад, хтось викладав продукти у багажник з розвізних візків крами…
Ми підішли до Ленкової машини. У цей час біля нас загамував старенький мерседес, і, ляснувши дверцями, звідтіль вийшов землемір Степан Петруків; як завжди, він перебував у дуже доброму настрої; вінчик срібляного волосся стояв круг голови козирем.
– Ну, що доброго купили? – звернувся він до нас. – На що сьогодні скидки? Доброго здоров’ячка всій кумпанії!
І тут біля нас почувся дитячий крик:
– Мама, мама, смотлі, сьто єта?
Сім’я – він, вона, маленька дочка – стояли біля машини; дівчинка показувала пальцем на небо; всі, хто її чув, відрухово протягнули погляди за її пальчиком, і зойки – ах – …твою мать! – что єто? – капец! – видихнулися з десятка горлянок. Багато хто миттєво наставив на небо телефони – здимати.
Так, звісно, краще було здимати, бо описати те, що побачили ми на небі, словами дуже трудно. Але, як одразу виявилося, камери в телефонах ні в кого чогось не працювали, люди збентежено спробували їх оживити, а по тому хутко опускали безкорисні тепер телефони та на всі очі дивилися на небо.
А там… О, там… З північно-східного боку на нас, на місто повільно насовувалася… насовувався… агрегат? Золоте величезне й величне кільце… фантастична лілія… велетенський крендель… колосальне коло… словом, щось таке неописане повільно пливло небом; золоте, воно не блищало яскраво, але тихо сяяло. Якийсь літальний апарат. Десь там всередині, напевно, тяжко, витріщивши очі, кипіли та колотилися кінські сили, страшно пахнучи перегрітим металом – але тут, ззовні, цього не було видно і чути. Абсолютно безшумно, прекрасно, спокійно плив він по небу, ледь-ледь поблискуючи на голубовому тлі. Коли ця споруда наблизилася і голови аж задерлися, ми роздивилися, що деякі частини цього апарату? установки? не золотисті, а прозорі, і що в середині цих гігантських прозорих частин щось рухається. Якісь істоти. Я придивилася: люди? Чи люддя, як сказала б Наталка? Інопланетяни чи що?
Серце захолонуло.
Особливого страху картині надавало те, що невідома ця річ заполонила майже все небо, погрозливо, небезпечно нависаючи над містом.
Колосальна споруда, беззвучна, як мара, велична, зупинилася. Усі, хто був на майданчику, не відривали від неї очей. Дивне сяйво, непоясненна аберація барв зміцнилися ще на дрібку. І раптом знов з усіх уст видихнулося: а-ах!