Ожив поруч чоловік із дитиною на руках, кинувся у свою машину.
Ленка достала з торби мобільний, спробувала набрати номер – міліції, як я зауважила.
– Холера, нема зв’язку. Степане, в тебе те саме? – вона кинула мобілку назад у торбину. – Степане?
Степана очевидно не тримали ноги, і він сів на капот. Не відповідав. Ленка повернулася до мене.
– В тебе телефон робить?
Я зирнула.
– Ні. Що тепер робити? – спитала я.
– Поїхали, – Ленка направилася до своєї машини.
– Куди?
– Я б хотіла спочатку заїхати до своїх, чи все там гаразд. А там – по обставинах.
Між тим стоянка заповнилася рухом. З «Євроопту» потоком вибігали люди; дехто хотів туди зайти, але таких не пускали охоронники; машини стали хутко виїжджати; мимо нас пронісся автомобіль, який вів чоловік загиблої блондинки; на повороті його занесло.
Тут я хочу зробити невелике відступлення.
Впевнена, що знайдуться такі читачі, які по прочитанні цієї глави обвинуватять мене в товстошкірості як особу й в непрофесіоналізмі як письменницю. Як!? Відбулися такі жахіття, на очах головної героїні, вона ж авторка, страшною смертю загинула сестра, близька їй настільки, що вже ближчій не буває, а потім ще одна людина, а героїня як бервено. Тільки й того, що мурмотить як неповновартісна дурочка: «Що тепер робити?» А де буря почуттів, де, врешті-решт, якась спроба зрозуміти, що відбувається, якось оборонитися? Коли сама головна героїня така недолужна, то невже ж на отій всій стоянці не знайшлося нікого, хто відреагував би інакше, чим втикати? Де, врешті-решт, знаходилася в цей час міліція, якої зазвичай так багато на вулицях? Це все психологічно неправдоподібно.
На все це я можу відповісти одне: може, це неправдоподібно, але все так і було.
І міліції не було там ніде й близько.
І лідера – ні лідера думок, ніякого іншого – не було й близько. Я потім довго думала, чому в той день «люддя» як би без видимої причини забили саме Влянку? І вагалася між двома версіями: чи тому, що от вона була міцним лідером, добрим, чітким організатором і це якимось чином було відомо отим люддям – чи виявилося під час отієї перевірки, коли ми бачили себе в якомусь іншому одязі, чи тому, що вона була хвора – що також виявилося тоді. Точної відповіді я так і не знайшла.
І так, я майже нічого не відчувала. Якесь отупіння. Тяжка пуста голова. Дивне почуття: намагаєшся думати, а не можеш. Та більше: намагаєшся щось відчути, а не можеш. Рівне поле. Нічого.
Ну й про голос той жіночий в головах не забувайте. Як дитині мати скаже: «Цить но!» – і вона змовкає, так і тут: сказали – по домах, і, як діти, всі підпорядкувалися. Може, то був гіпноз?
Як стало зрозуміло вже потім, все було ідеально продумано, коли нас всіх направляли по домах.
Але знаєте, у чому було допущено промах?
В тому, що не було враховано, що доми – це не тільки яскраві двадцятиповерховики, набудовані на старій Волинці, і не тільки котеджі в Красному Борі.
Будка – так само дім. А краще сказати, Дома.
Туди я тепер і хотіла; Степан, який вертався додому до Прилука, погодився мене підкинути, нам було в один бік. З тривожно-напруженим виразом на обличчі він подивився на мене, потім кивнув і поліз за кермо. Я сіла біля водія. Степан гнав машину на максимальній хуткості, як, до слова, і всі інші учасники руху. На вулицях панував сліпий жах і броунівський рух. Поки не виїхали з міста, кілька разів були на грані аварії.
За містом Степан погнав машину з хуткістю, що удвоє перевищала дозволену на цій дорозі. Але далеко ми не заїхали. Десь біля Уцювого машина Степана стала зменшати ходу; мотор затих; прокотившись кілька метрів, машина спинилася.
– Що за холера?! – Степан, на лиці якого страх закріпився, як відбиток на світлині, спробував завести машину ще раз, але безрезультатно. – Що з машиною? Ніц не розумію. У чому справа?
Степан заглянув під капот, пошурудив там щось, знов спробував завестися.
Я озирнулася:
– Дивись, Степане, тая машина, що їхала за нами, також спинилася. І за нею, глянь, також стоїть… Дивися, дивися, ті, що нам назустріч їхали, також завмерли… Вантажівка та маршрутка…
Пустота в голові гуділа, як електропроводи під західним вітром, але все ж у ній промайнула здогадка.
– Ану-но, Степане, заглянь в бензобак.
– А чого в нього заглядати, я вчора заправлявся, він майже повний, – відповів той, але потім слухняно відкрутив кришку. – Що за чорт? Ніц немає. Куди ж подівся бензин? – почула я здивований його голос.
Я вийшла з машини. Біля інших машин, що застигли, як їхали вздовж шосе, також виднілися люди.
– Думаю, що це зв’язано з появою того люддя. Мабуть, у всіх зараз пропав бензин.
– Якого люддя? – розгублено перепитав Степан.
– Яке зништожило Влянку.
Пристаре лице стало Степана дитячим у своєму безсиллі.
Я знизала плечима.
– Не знаю. Я думаю, бензин назад не з’явиться. Треба йти пішки, коли хочеш втрапити додому.