А ще мене не покидало неясне, але стійке відчуття, що, поки я спала – чи перебувала в безтямі – я сама якось змінилася. Що я прочнулася не такою, як заснула. Щось нисе шкребе всередині, я начебто підсохла. Ходжу не так, як раніше, руки не так тримаю, чи що?
Я шукала, на що опертися у своїй розгубленості. Коли сонце стоїть на небі не на своєму місці, коли рушиться все, влучно з земною віссю, – може, мені допоможе знайти опору щось маленьке, дрібненьке… Якась жалюгідна звичечка? Де то в мене сигарети? Пачок знайшовся в торбі. Запальничка виявилася пустою, але запалки не підвели. Я була затягнулася; ну й гидотна; як я могла курити раніше?! Шпурнула сигарету на землю; нервово зім’яла вщент пачку; цей довгий недопалок, на який мені було тоді навіть дивитися гидко, я ще буду благословляти – але про це потім.
Може, випити кави? Я встала; з колін упав пачок запалок. Підхопивши його з землі, я зі страхом зрозуміла, що тільки-но використала по-пустому дорогоцінну річ – запалку; запалок у мене то й мало – бо ті, що купила я вчора – разом із сіллю, хлібом, м’ясом, лимоном та імбиром – усе всталося в машині в Ленки; а що в мене взагалі є з їдла48?
Виявилося, небагато. Трошки черствого вже хліба в хлібниці; кілька яєць; макарони… Цукор-рафінад кавалочками, півпачки… Сало несподівано знайшла в далекому куті на поличці, давно забула про цей кавалочок. Кави півпачки. Але при думці про каву, про якийсь бутерброд мені стало так само гидко, як щойно від сигарети… До того ж я не змогла б зварити кави, бо, як виявилося, газу в балоні також не стало…
Час спучувався – я відчувала це. Вибивалися з-під нього, народжувалися тісні роки чи, може, тісні дні.
Пустота кругом мене стала звиватися у великий вир.
Може, вже у всьому світі ніде нікого немає, може, я не тільки остання могіканка Добратич, але й узагалі остання людина у світі?
Сонце стояло на небі абсолютно не там, де йому треба було б, і палило якось по-особливому люто. Пташки і вітер стихли.
Мертва тиша панувала навколо.
Я сигинулася була до перелазу – кудись бігчи – але, випадково зирнувши на шос, застигла на місці.
Я не всталася одна на світі. Нас усе ще було мніго.
По шосі рухалася колона людей; ну як колона… Ніякої впорядкованості колони у того людського потоку, що лився шосом, не було. Як не було й кінця. Нагадувало це історичну реконструкцію, так популярну в Білорусі останнім часом: вихід біженців з окупованого німцями Мінська. То щільніше, то рідше. Люди, як хвилі, котилися з міста, і майже кожний щось тягнув на плечах. Ну, от я зараз у когось усе й взнаю, подумала я, і зібралася вже йти на шос. Але йти не прийшлося. Від потоку відділилися чоловік, який ніс на руках дитину, та біля нього жінка, і стежиною направилися до Будки.
Я не стала йти їм назустріч, чекала біля коворота.
У дорослих були стерті обличчя розгублених; у чоловікові я познала того агента, що продавав мені Будку; дитина – дівчинка років п’яти – мала вигляд просто гранично змучений: блідне обличчя, в окулярчиках запалі очі; у руці корчово затиснутий маленький буренький ведмедик; рука якось ненатурально зігнута – як при ДЦП.
Чоловік з якимось негострим подивом трохи затримав погляд на моїй голій голові.
– Здравствуйте, извините, вы меня помните? – звернувся до мене; я кивнула. – Ради Бога, нет ли у вас какой-то еды для ребенка? Она почти ничего не ела эти четыре дня…
– Как четыре дня? Почему четыре?
– Ну, с тех пор, как всё началось… Как появились эти… Прошу вас, если можете, накормите ее!
Значить, я пролежала в безпам’ятстві чотири дні…
– Да, конечно. Пойдемте со мной.
Я завела захожих на веранду, і перш за все подала на стіл хліб, цукор та три яйця – трошки, щоб не нашкодити голодним.
– Яйца сварить бы, конечно, но не на чем. Ешьте, пожалуйста, но по чуть-чуть, иначе вам может стать плохо после такого голодания. Потом поедите еще. Вот вода запивать.
На хвилину запала тиша.
Декілька скибочок чорного, декілька скибочок білого на тарілочці; білі паралелепіпеди цукру; три яйця, як три світи в потоку світла від збитого з пантелику світила, промінь якого падав на це пригощення під небувалим кутом… Поблискує золотий бережок тарілки.
Багато часу пройшло з тих пір, багато чого відбулося, багато чого вивітрилося з пам’яті, і я вже не дуже добре пам’ятаю їх, ту родину ріелтора. Пам’ятаю, що лице його, таке безжиттєве, коли я познайомилася з ним як з ріелтором, тепер, коли я бачила його як біженця, парадоксальним чином ожило; пам’ятаю, у неї було крашене світле волосся, коріння темне, з сивизною; волоски в бровах, давно не вищипані, в різні боки… І пам’ятаю той погляд дівчинки. Не дай Бог.
Але Богу дякувати, що в мене було, що їм дати поїсти.
Вони розказали мені, що відбулося в Бресті – точніше, «на Востоке два», в новому та густо заставленому стрімкими скелями пофарбованих у веселі кольори багатоповерхівок районі Бреста, де вони…