Виправилася далій, як безкінний заробітчанин (Степан, мабуть, не хочучи кидати машину, залишився біля неї). Стурбовані люди хто стояв перед машинами, хто кудись ішов; чомусь майже ніхто нічого не говорив; ніхто не звертався ні до кого із запитанням, що відбувається… Отой вираз тривожного отупіння, який я зауважила на обличчі Степана, лежав на всіх лицях. Мене ж аж тягло хутчій потрапити додому; останній кілометр я бігла, дух духа пер, я ледве не впала, підвернувши ногу, – але за годину зачинила за собою двері веранди на ключ, нарешті заревла та без сил повалилася на диван.
Усе, я дома.
І що?
Що? Що?
Що робить?
Телефон не робить. Телевізор – я спробувала увімкнути – також. Світло взагалі є? Нема.
Оксанка загинула вчора. Влянка загинула сьогодні.
Страшна її смерть стала в мене перед очами.
Як би не розводило нас життя, ми так з нею подібні, з моєю сестрою-близнючкою. І зовнішньо, і внутрішньо. Так, внутрішньо. Я згадала, як кров хлинула з розрізаного тіла, як біліли кістки хребту, перламутровій відсвіт кишок… У мене кишки такі ж… Кров така ж. У мене все таке ж. Чим я відрізнялася від моєї сестри? Де кінець особистості? Деколи я відчувала себе нею; я знаю, що й вона деколи відчувала себе мною…
Мені згадалося прекрасне, ясне її лице за хвилину до загибелі, у золотому велюні намитки… Сяюче, прекрасне. І потім шати зникають, і ми знову в нашому звичайному вигляді, і гола після хіміотерапії голова моєї сестри, і наступної миті вона розрізана, і зникає тіло в пащі тієї жахливої «змії»…
Гола голова моєї сестри… Ось що відрізняло її від нас у той момент – принаймні, зовнішньо.
Я глянула в люстро, яке відразу відлюстровало бліде обличчя, неправильні риси, з дна душі – в темних очах глибоко заховане тремтить годунівське, високі гладенькі скули… Я така, як сестра, а вона така, як я. Була. Я потяглася за ножицами, а потім за бритвою – і хутко моя голова була така ж гола, як у Влянки. Не знаю, нащо я це зробила. Просто зробила.
Гола голова, як у неї. Як після хімії.
Тут гудіння, що не стихало весь цей час, у голій голові посилилося так, що я лягла, обхватила та стиснула бідну руками, і на якийсь час, мусить, заснула. Хоча, скоріше, це було подібне на якийсь наркоз. Бо час від часу я розплющувала очі, але, не в силах чи не бажаючі встати, знову їх закривала й провалювалася в безодню несвідомості. Остаточно мене розбудили вибухи, звуки недалекої артилерійської канонади. Було темно. Ніч. Вибухи спалахували десь збоку дач, а там, де колія за обрієм упиралася в місто, розгоралося небо – я бачила це у великих вікнах веранди. Брест горить?! Я вийшла у двір. Вибухів більше не чути, але відблиски – пожежі? – на півночі розгоралися все сильніше; аж стало розвидняти.
Вельми хотілося пити, я достала з колодязя води та напилася просто з відра. Боже, але що ж там за пожар має бути, що від нього за п’ятнадцять кілометрів світло, як ранком? Світліло небо; ні, це не пожежа. Коли б не абсолютно не відповідне для цього місце, то я подумала б, що зараз із гніздечка перламутрових хмар над обрієм зійде сонечко. Але сонце не може зійти на півночі.
І тут гніздечко хмар розсунулося, і сонце, саме що ні на є сонце, показалося над ним.
Я лупила очі, поки вони не засльозилися, тоді я їх протерла.
Ні, це неможливо. Онде там, над лісом, на сході, має зійти сонце. Але не тут, над колієм, на півночі.
Але ж ось воно, зійшло і хутко піднімається, розгораючись.
Неймовірно. Сонце не може змінити місце сходження. Бо це б означало… Це означало б, що Земля змінила орбіту. Чи радіус нахилу земної осі. Чорт. Ні, неможливо. А коли можливо, то що тоді має відбутися з Землею? А може, це не Сонце? Що відбувається на світі?!
Лягти і заснути.
Кудись бігти, щось робити.
Не думати ні про що, нічого не пам’ятати.
Зрозуміти, що відбувається і, головне, що робити?
Діаметрально супротилежні пориви, і в результаті я доволі довго ходила туди-сюди двором, то сідаючи, то вскакуючи, то пориваючись кудись бігти, то заходячись сльозами, то натужно думаючи… Надзвичайна тиша, надзвичайне безлюддя вразило мене. Чути були тільки ніжні голоси пташок та шелест листів під вітром. Шоса абсолютно пуста. Я сходила, глянула – ніде нікого в обидва кінці. Тут мені щось тюкнуло, і я направилася на той луг, де рвала свої зіллячка Смерть. Луг Смерті починався від дороги. І коли по цей бік дороги трава була пругка, росяниста, то за дорогою на лузі лежала зів’яла, а більші квітки поопускали голови, багато з їх геть висохло.
Вернулася, сіла на ґанок: ноги мене якось не тримали.
А ранок тішився собою, як кожний ранок. Роса блищала, пташки ніжно й радісно співали. Сонце піднімалося все вищій, стало припікати мою лису голову.
Скільки зараз часу? Не знаю. Мобільник розряджений, механічного годинника в мене давно вже немає… Навіть по сонці – коли то сонце – тепер не визначиш… Поїзда, який щоранок стукотів до міста, не буде, це ясно.