– Але як же вам вдалося все ж вибратися з міста? – я була так вражена розповіддю, що навіть не спробувала його якось втішити. Та й чим би?
– Ну, все кинулись оттуда бежать, – схлипуючи, продовжив чоловік. – И мы тоже. Как-то удалось нам выбраться из толпы. Забились домой, дрожим. Юлька у Верки с рук не слезает… У нее ж судорожный синдром, если б не дай Бог опять приступ… Но как-то обошлось… Четыре дня мы так просидели. Еды никакой. Почти не спали. С водой самые большие проблемы были… Водопровод не работает. Принесешь из Мухавца – даже прокипятить не на чем. У Юльки страшное расстройство от этой воды началось. Я, в конце концов, нашел колодец, но далеко, в частном секторе, и там, чтобы взять воды, нужно было хозяину заплатить продуктами… А какие у меня продукты? Всё покончалось, а новых не достать… Раз только пакет с гнилыми персиками нашел… Вот сегодня утром Юлька проснулась: «Дайте хлебца…». И стала известку со стены сдирать и есть… Ну, думаю, пойду и, если придется, ограблю кого, но еды ребенку достану. Или погибну, чем так жить… А на улице прохожий мне сказал, что теперь из города можно выйти, и что многие уже ушли. Пускает мост. Ну, вот и пошли мы…
– То що, в місті тепер нікого не залишилося? – спитала я.
– Как не залышылося, залышылося, конечно. Много еще там людей. С половину, так точно.
– Але чим же вони живуть?
Він знизав плечима.
– Грабежей там много сейчас. Ужасов. Чего я только не видел, когда по городу рыскал и за водой ходил. Даже говорить не могу…
– Але що ж то робиться? Що то: війна? З ким? Хто то такі, оті в білому?
Чоловік витер мокрі очі і знову знизав плечима.
– Никто точно не знает. Знаете, никто никогда не слышал, чтобы они говорили. В головах голоса от них звучат, это точно, а что б сами они с что-то произносили – такого нет. Всякое о них говорили. И что это конец света. И что генетически модифицированные люди вырвались из секретной лаборатории. И что это инопланетяне. Но чаще всего в Бресте я слышал, что это американцы.
– Американці? – здивувалася я. – Цікаво, з якої холери це можуть бути американці? Якої би холери їм тут було потрібно? Та й чого тоді вони голосами в головах російською говорять, коли це американці?
– Все ведь знают, что Америка – центр зла. И что она хочет напасть на Россию. Вот и напала. А что по-русски – так а по-каковски им тут говорить? Чтоб понимали.
– На Росію? Ну то хай би й нападали на неї. А при чому тут ми?
– Как при чем? Мы же с Россией. Союзное государство. Братья. Русские со знаком качества.
– Додому нам треба, – раптом сказала Віра. – У Леплівку. Підемо ми, щоб до ночі дійти. Дякую вам.
Вони дивилися на мене, всі троє. Невиразне, стерте лице Віри якось невловно змінилося, мусить, щось, принесене останніми жахливими днями, переплавилось в якесь знання, в якусь віду під час нашої розмови. А лиця чоловіка і дівчинки вразили мене своєю подібністю в незахищеності, слабкості. Їхнє життя лежало в руїнах, і руїни ще були теплі, і остигали…
Але не можу сказати, що саме ці руїни подвигнули мене до того, про що я потім так часто шкодувала і що дало мені, навпаки, найвище щастя.
Тоді душа моя ще не зворухнулася. Мені було їх шкода – але всередині я залишалася холодною та байдужою.
Що було причиною? Бездушність самотньої могіканки до страждань білих людей та тих, хто примкнув до них? Почуття, що нагадує жорстку байдужість ельзасця до надоїдливих поїдателів жабів, які напхалися в милу долину Рейну? Почуття, споріднені з думками Патрісії Каас, коли вона співає «Д’альмань» в Парижі? Щось кшталту неприязні баби Мокрини до дачників із садового товариства «Ветеран», що у своїх витягнутих на дупі синіх спортивних штанах мають претензію керувати світом та розкладом автолавки? Бездумність невиводної клієнтки алкогольних відділів крам?
Чим я їм допоможу, що я можу зробити? Ніц не можу. Хочете йти – ідіть. А я сама по собі.
Вони пішли, набравши з собою води з колодязя.
Наступного дня, хоч як страшно мені було йти з хати, я вибралася в Страдче. Я хотіла довідатися, що там взагалі робиться, а зокрема: як Оксанчині дівчата, і чи поховали Оксанку? Я була готова до того, що мені прийдеться самій копати могилу, але не прийшлося. В хаті Оксанки нікого не було. Хата була замкньона на замок, я повглядалася у вікна: ніяких прикмет життя. В хаті все було на місцях, нічого не розкидано, але людей не було видно. Сунулася до Золотої Мови – те саме. Сунулася до пресвітера Петра Федоровича, але й там тільки пошарпала закриту хвіртку. Сунулася в кілька домів – село як вимерло. Злякана цією мертвістю, нічого не взнавши, я пішла додому.
І далій потекло життя, яке стало дуже-дуже простим.