Незнане, нове сонце вставало то там, то тут, ішло небом так-сяк, і сідало абиде. За моїми розрахунками, настав серпень – коли то взагалі був серпень, – але ні серпневих нічних холодів, ні туманів, ні розкішних ранішніх рос не було. Повітря, якого як би немає, бо абсолютно немає пахів… За весь цей час на вибляклому небі не бачила білих оболоків; ні баранців, ні помолодків – нічого. Тільки деколи зривалися страшенні бурі: свинцеві, тяжкі рвані хмари, підбиті знизу чорним, як нарвані, неслися над Будкою, жигали блискавиці, горіло викошене поле за шосом, злий дощ сік та хльостав яблуні, збивав листя трави…
Люди деколи йшли мимо Будки, але ліпше би вони не ходили… Вдень і вночі: ховайся, скрадайся, замикайся, завішуй вікна, бо може наблизитися до скла обличчя твого ката, чи злодія, чи вбивці.
Пругка, з дрібними комірками, мережа повсякденності прорвалася; кришталеві прямовиси буденних справ попадали з легким дзвоном і розбилися без вороття. Усе, що раніше було важливим та займало мніго часу, тепер згубилося та змарніло до небачності; яку сукню вибрати, андроїд за скільки, куди краще – в Туреччину чи в Таїланд, масаж, піца в подарунок при замові від 75 рублів, суші з безкоштовною доставкою… Адью.
За цим всім – п’яним сонцем, порваною мережою, смертями, що пронеслися ураганом – щось стояло, але я не могла (та й ніхто з тих, з ким доводилося говорити, не міг) це точно сформулювати.
Нова філософія. Навіть не так. Не нова, бо, здається, вона завше існувала, але зараз з тієї-то прорви, з того лугу, зі старих могил вийшла, щоби бути віднайденою людською свідомістю.
А мені все здавалося, що я якось змінююся. Зсередини. Щось шкребло, щось тягло. Я не вельми розуміла, що відбувається, але якісь зміни точно були. Наприклад: після потрясінь того дня, коли вмерла Влянка, мені перестало хотітися їсти, я перестала відчувати голод. Треба признати, це дуже спростило мені життя. Та що – просто врятувало мене. Бо саме від мук голоду найбільше страждали люди, яких мені доводилося бачити в той час. Я не могла порахувати точно, але, як-не-як, з того дня, коли завіс над Брестом золотий калач і так радикально все помінялося, пройшло від 10 до 15 днів. Там, де сучасна людина звикла набувати їдло, його не стало в перші ж дні. І всі, хто тулявся зараз нашою землею, благали, вимагали, потребували одного: щось поїсти… Я не могла вже дати нікому ніц, але сама була якимось дивом позбавлена цієї основоположної людської потреби. Не хотілося їсти, і все. Раз спробувала погризти сухарик, коли вони ще в мене вставалися, – ну, таке враження, як би дерев’яний брусок у рот засунула та глодала, або камінчик… Тільки-но раз, коли я знайшла в лісі з пригорщі спілих соковитих чорниць, мені захотілося їх з’їсти – і я з’їла з насолодою. Раз за весь цей час. В інших відносинах мій організм функціонував, як звичайно. Я пила воду з колодязя і, перепрошую, як результат, мені треба бувало й за корчик49, кілька годин на добу спала. Пустота в голові, характерна для перших днів, пропала, але голова часто точилася. Деколи відмовляв зір – я починала бачити все чорно-білим, але згодом те миналося. Я трохи схудла, але не до стану трісочки, і залишалася такою. Правда, у мене не росли котурхи50, які я вибрила в день смерті Влянки, голова залишалася лисою, як коліно.
Але я не заткалася в кокон горя від смерті сестри, як би це було в більше звичайних умовах. Страх, небезпека, неясність змушували думати про інші речі. Як живуть – коли живуть взагалі – Улянчині діти? Де вони зараз? Що взагалі робиться зараз в Мінську, де вони мешкали, в тому ж Бресті? Що з Ленкою? Відповіді отримати було неможливо. Я туди не доберуся.
Сходила ось у Страдче, потім равликом просиділа в Будці кілька днів, лише час від часу висовуючи ріжки на вулицю. Потім стала потихеньку вилазити у світ. Раз навідала Добратичі, бабину хату, зколя51 ми з Ленкою забрали на смерть Влянку. Хата зяяла відчиненими дверми, як роззявленим мертвим ротом. Хтось ломиком зламав замок та погосподарив у середині, забравши, ясне діло, все їдло, вивалив зі шафи на підлогу одяг, перевернув стола та стульці (не знаю, для чого). Кілька пустих пляшок з-під коньяку та вина стояло біля постелі… Я вийшла надвір. Добратицький ліс, який нигди не стихав, який гладив тебе своїм тихим шумом, як дотикався легкою рукою, тепер був пустим та мовчазним, не зітхав, – пустий, зґвалтований, як і хата, невідомою силою, без грибів та білок, висушений та виснажений гарячим злим вітром… Коли я йшла в Добратичі, то була в мене думка залишитися тут, у нашій старій хаті, в лісі. Мені здавалося, що тут буде безпечній. Бо Будка ж стояла при дорогах, по дорогах сновдали люди, часом (часто) небезпечні та неприємні. Але, стоячи на ґанку і оглядаючи подвір’я, я зрозуміла, що не зможу тут остатися. Знесиленому нашому родинному гнізду потребувалася моя міць, а її в мене зараз не було… Не буде в мене сил дивитися на те, у що воно перетворилося, я тут їх назбираю. А сили мені ще спотрібляться – так я інтуїтивно відчувала.