Тому я тільки прибрала трохи в хаті, набила на двері дві скоби та навісила новий замок, розшукавши це все в гаражі серед інструментів. І вернулася на Будку.
Мене не покидало враження, що життя моє скінчається, допливає до устя річка. Але поки я ще була жива, і мені здавалося, що мені треба бути на Будці.
В Страдче ще кілька разів ходила. Дівчат Оксанкіних там, як і раніше, не було, а загалом життя потроху наладжувалося.
Як не намагалася я позбігати контактів з людьми, це не вельми вдавалося. Часто, занадто часто, мені приходилося виходити на двір, коли туди заходили біженці – щоб вони бачили, що тут хтось живе, щоб не били шиб та не ломили дверей у пошуках поживного. Намагаючись триматися спокійно та впевнено, я говорила їм, що тут не всталося ніякого їдла, і коли мені вдавалося їх у тому впевнити, вони поникали та починали розповідати мені, які вони добрі, які заслужені і які низькі, негідні, підлі люди їх оточували. Це мене міцно вражало. Я й не думала, що тут так багато прекрасних, достойних людей, які жили так сенсовно, свідомо, які користалися такою повагою від суспільства.
Вчителька хімії, чиї учні вигравали районні та міські олімпіади, її так хвалили і ставили в приклад на серпневих педрадах. Негідниця-директорка вставляла їй палки в колеса, не дозволяла здати на найвищу категорію.
Директорка школи, яка горіла на роботі, упроваджувала в життя нові навчальні методики, але процес стопорився через дебілізм підначалених-учителів.
Співачка обласної філармонії, лауреатка численних конкурсів та фестивалів, а якби акомпаніатор-акордеонист не помилився тоді в мелодії – вона явно прийшла б у фінал республіканського телешоу «Шукаем таленты».
Музикант, неймовірні здібності якого загубила рутинна акомпаніаторська робота.
Власник клінингової компанії, якого боялися конкуренти – і ті конкуренти, яких також усі боялися.
Айтішник, який заробляв тисячі та мав найдорожчу машину в Бересті, бо краще за всіх у закладі програмував найскладніші завдання.
Столяр, чиї столи продавалися і в Мінську.
Секретарка, яку так цінував шеф, що не хотів відпускати і набавив зарплату, коли вона збиралася перейти в інше місце.
Євсей Єфремович Орлов, під чиїм керуванням Брестська область добилася небувалого розквіту, а валовий продукт досягнув цифри в двадцять мільярдів доларів.
– Двадцать мильярдов! – казав Євсей Єфремович, стоячи біля колодязя і дивлячись мені в очі. – Подумайте только! Первое место среди областей. Один агрогородок «Беловежский» дал почти миллион. Мы тогда получили почетную грамоту Перзидента! – від хвилювання чи ще від чого, язик у нього трохи не слухався, і він не зміг виговорити слово правильно. Сльози текли по його обличчю. – Хотели дать орден, но нашлись завистники… Может быть, у вас найдется хоть что-то поесть? Хоть что-то, – благально звертався він.
Одного вечора, в самий небезпечний час, коли вже стало смеркатися, але ще не стемніло, і я, як зазвичай тепер, зіщулившись, чувала та капсеніла52 на ліжкові під ковдрою, в глибині спальні, на дворі почулися чиїсь кроки; клямка замкнутих на ніч вхідних дверей на веранді заворушилася. Серце замерло. Пронеси та помилуй! У двері міцно постукали.
– Алла, вы здесь? Алла? Это Сагайдак, начальник угрозыска. Откройте, Алла!
Я тихенько прослизнула на веранду, з-за косяка непримітно визирнула. Так, це справді він, тільки схуд вельми. Відчинити йому, начальнику розшуку, більше подібному на бандита, чи краще зробити вигляд, що мене немає? Чого він прийшов? Думати про обережність навчили мене ці дні… Настійливо гамселить у двері, але говорить притишено:
– Мне нужно поговорить с вами. Откройте.
Будь що буде. Я взяла сокиру, яка тепер завше стояла у мене біля дверей, повернула ключа і відкинула гачок.
Він прослизнув у двері тихо, майже по-звіриному, рихтик як і я призвичаїлася тепер рухатися. Хутко та ціпко окинув поглядом веранду, замкнув за собою двері на ключ, мовчки пройшов далій, в кімнату, і сів – чи, хутчій, впав – на стілець кіля стіни, трохи пересунувши його так, щоб не було видно з вікна.
– Ну, довольна? – глянув на мене темними очима. – Уже закончился «Поєдинок меду й дині»? «Здрадзіў дзеду – атрымай крызіс»? Довольна?
Я стиснула сокиру міцній.
– При чому тут мої статті?
– От і я думаю: при чому тут ваші статті? – він перейшов на нашу мову, і я здивувалася з незмушеної натуральності цієї переміни. – Дивно якось: все, що віте в них писали – про згубність страти нашої мови, про передчування катастрофи…Тепер ваші передчування – реальність. Все збулось. То як так вийшло? Сколя-то віте про все це знали? – він зирнув на мене й кривувато посміхнувся. – А сокира у тебе прекрасна. Можеш вже покласти її на місце.
Я не прислухалася до його поради, тільки міцній стиснула топорисько.