– Бог з вами! Яка дивна думка вам до голови прийшла. Я зовсім нічого не знала. І не знаю. І в жахливому сні не бачила. Це ж була метафора. Коли я писала про катастрофу згуби мови – то й близько не уявляла, що може бути щось таке… Але віте справді думаєте, що те… чому ми зараз свідки… що то… – його неочікуване припущення про причину жахливих подій мене вразило до глибини душі. – Чому віте так думаєте, поясніте! – зажадала я.
Він потер руками обличчя і, замість пояснити, спитався:
– Послухайте, а може раптом у вас є щось поїсти?
Я мовчки достала з тайника за пічкою шість спечених у кострі великих картоплин та кавалочок масла (частина скарбів, добутих від отої знайомої фермерші зі Страдча в обмін на стару січкарню з клуні; на моє здивовання, вона оказалася в робочому стані; а треба мені це їдло було тому, що я не могла бачити знесилених від голоду дітей, що час від часу забрідали сюди з батьками). Сагайдак зжер все хутко, хижо, красиво, за хвилину.
– Вже забувся, коли страву їв. Усе більше їжачки та корінці, – посміхнувся. – То чого ж так мало писали про те, що нас чекає? Кілька статей на рік в «Нашій ниві» – хиба того достатньо? Треба було в дзвони бити, на світовий рівень виходити!
– У вас, я бачу, є манера перекладати вину на інших? А про свою вину віте не задумувалися? Де наші органи правоохорони в цій катастрофічній ситуації? Де органи влади взагалі?
– Ні, в мене нема звички шукати будь-кого винуватого, аби не себе, – він спохмурнів. – То в жінки моєї така звичка була. Але вона пропала.
– Жінка чи звичка?
– Жінка. Вона працювала в міськвиконкомі, у відділі ідеології. У той день всі пропали: з міліції, з державних органів влади, з військових частин… Я думаю, мене вирятувало те, що я був у відрядженні, у Повіті… А коли добрався до Бреста, одразу пішов на роботу – там уже було пусто… Як і у виконкомах, і навіть у сільрадах попропадали.
– Простіть мене за безтактне запитання. Але що відбувається взагалі? Що то таке? Якась війна? Хто на нас напав? Хто вони, нападники?
Сагайдак підібрав із тарілки мікроскопічну кришечку картоплі.
– Ангели. Чорти. Інопланетяни. Щось, що криється глибоко в натрах Землі. Сили зла. Сили добра.
– Добра?!
– А що ж? Коли наказується порок – це ж добро, так? А ми ж загрузли в гріхах, так я зрозумів ваші статті?
– Мені казали, що то американці. А я думаю: може, це росіяни? Їм же не привикати нападати…
– Ні, то не люди, – твердо глянув мені в очі Сагайдак. – Це нелюдська потужність, це нелюдська поведінка, це нелюдські технології та нелюдська жорстокість. Ніхто на Землі не зміг би таке виробляти. Я бачив це на свої очі: велизний майдан, заповнений мертвецями – і тіла вмить кудись діваються; в одну мить спиняються всі електростанції, всі джерела електроструму; пропадає весь бензин… А в крамах як було? Полиця за полицею пропадали продукти, також сам бачив. Тварини десь поділися. Ось віте десь бачили останніми днями якихось тварин? Котів, собак? Корови куди поділися? Кури?
– Так, – погодилася я. – А про сонце що віте скажете?
– Про яке сонце? – він глянув на мене з подивом.
– Про звичайне. Віте заважали, що воно сходить не там, де треба, і йде небом не так, як раній?
– Так, і сонце… – він на секунди замислився. – Я-то мотався по незнайомих місцях, не звертав якось на це уваги. Але, мабуть, ви маєте рацію. А віте знаєте, що до Польщі пройти не можня53?
– Так, мені розказували, і я сама пробувала. Не пускає.
– Так, не пускає. Я також намагався пробитися. У Бересті, потім шов вздовж кордону сюди, сют-тут сунувся. Не пускає. Деколи відкидає. Все прозоро, нічого не видно, а як стінка… Що то таке? Що то значить? Які люди могли б таке влаштувати? Ні, то не люди.
– Але що тепер робити? Чи буде тому всьому якийсь кінець? І який?
– Як казав мій начальник, полковник Масльохін: «Кто будет действовать без приказа, тому будет один конец – он сам».
– Що це значить? Не розумію.
– І ніхто не розумів. Але я до того, що минув час, коли можна було б сподіватися на якісь накази, чи поради, чи логіку. Не знаю я, що робити. Тицятися треба – туди, сюди. Слухати внутрішній голос, чи що… Я от спробую дійти до кордону з Україною, побачу, що там. Хочете, ходімо разом.
Я заперечно похитала головою.
– Ні, я поки що встануся тут.
Він широко позіхнув.
– Що ж, справа ваша. А можня я напрошуся тут у вас переночувати? Втомився страшенно.
Я положила його у вітальні на канапі, побажала спокійної ночі, а сама зашилася назад у спальню.
Стояла тиха, тривожно тиха мертвою тишиною ніч. Тік час, години з беззвучним стогоном всякалися в землю.
Як я вже казала, Будка складається з двох квартир, які раніше не були сполучені між собою. Але ще до того, як сюди переїхати, я задля чортового феншую пробила між ними двері. І ось зараз я почула: хтось майже беззвучно повернув у замку відмикачку (чи ключа?) і увійшов у двері тієї другої квартири. Почулися насторожені приглушені кроки.