Мене аж жаром обдало. Уф. Я хочу це записати, зрозуміла я. Це треба записати, коб було. Комп мій не працює – то хоч на чому, хоч на камені. Невже в мого недокінченого роману є майбутнє? Невже ж є сенс в тому, щоб його писати?
Почекай мене, Маріє. Я постараюся це написати, я ще напишу про тебе, почекай. Але й ти допоможи мені.
Я винесла надвір товщезний рулон чорного полотна, відгорнула трохи на столі.
Яке має бути оте «чорне», що в ньому мають бути одягнені жінки? Що то таке має бути, яке вбрання? Виточки, пройми? Ясно, що ніяких фальбонок я зробити просто не зможу, але взагалі, яким вона має бути – вбрання для години Х? Зробити балахони з дірками для голови та рук, сфастригувавши на живу нитку?
– Як мені хотілося за молодих років мати білу єдвабну66 спідницю! Білу, як свіжий сніг, як яблуневий цвіт… Каптанчик такий у мене був, а мені хотілося ще спідницю – в такому вбранні під вінець йти… Не сталося. Не було нигди спідниці білої… – до мене підійшла Марія Сєргуц, погладила чорне шорсткувате полотно.
– Але ж віте були замужем?
– Чом ні, була, і аж два рази. Але вперше я виходила заміж у війну, тоді не до весільних суконь було, а вдруге – вже за савєтами, тоді вже не вінчалися в білому, та й не можня мені було, я ж вже була не дівка… І не знала я тоді, хто я – чи то вдова, чи то покиданка… В сільраді розписалися, а в церкви – тищечком-нищечком, коб ніхто не бачив… – пані Марія потерла тканину між пальцями. – Зреб’я, але майстриха добра ткала. Треба так пошити, щоб руки були закриті, і щоб хустка на голові, і на ноги онучі намотати… Буде тут полотна на все це? – звернулася вона до мене.
– Думаю, так. – (Я вже не стала перепитувати, що таке зреб’я, інтуїтивно здогадавшись, що то значить – просте домоткане полотно.)
На рівні інтуїції я також погодилася з тим, що голова, руки та ноги мають бути прикритими. Але як ото з тими рукавами справитися? Як взагалі зшити це все, коли я останній раз таким займалася років з 40 тому, у радянській школі на уроках обслуговуючої праці? От що-що, а ні кроїти, ні голки в руках не доводилося тримати протягом життя… Чи, принаймні, я такого не пам’ятала. Піти до фермерши, у неї на Петром проданої машинці застрочити? Чи тут краще все ж тут на місці руками?
І тут я обмерла. Голки то в мене є, заховався привезений колись з якогось готелю похідний набірчик. А нитки?! У мене ж немає ниток! У тому ж набірчикови їх кіт наплакав, та й ще різнокольорові. Холера, що в мене з головою?! Як я могла не подумати про нитки, коли була в Києві? Де тепер їх брати?
Я стала лихоманково міркувати, і зганула. Степан-землемір! У нього ж жінка швачка. До речі, Віра ж, жінка, як раз Панасюк-Корнелюк! От лихо, не згадала одразу, коли Толік пішов до Прилука. А тепер прийдеться самій туди бігти, немає чого робить.
Пояснивши ситуацію домашнім, побігла.
Страшнувато було йти колією, відкритою для всіх поглядів, тому я спустилася в долину. Невзабарі доріжка втекла в ліс. Тут дерева ховали мене від можливих недоброзичливців, але все одно йти було моторошно: якесь незвичний, червонуватий, відтінок денного світла, незвичний кут, під яким падали тіни, надавав знайомому лісу погрозливий вигляд… І ще я весь час з острахом чекала, не дай Боже, отого нападу асфіксії… Суха земля всипана жовтою мертвою шипотою, колюче гуляччя акацій нависає над стежкою та дряпає шкіру…
Але все обійшлося, і ось я вже біля села. Вулиця геть пуста. Тільки десь у районі школи чути якісь крики. Чи, скоріше, це речівки, здається, вухо розбирає і грукот барабану… Що це? Чомусь згадуються збори піонерської дружини. Але які тепер можуть бути піонери? Що б то не було, мені туди не хочеться. Хата Степана в Закруглому, на виселках, направлюся спочатку до нього, може, вони з Вірою вдома. Я, правда, не дуже чітко пам’ятала, де саме тая хата, але сподівалася якось знайти.
А шукати навіть не прийшлося: біля одного з домів на такій самій пустинній, як і в центрі села, вулиці в Закруглому стояла групка людей, в яких я відразу пізнала Толіка, Степана і Віру. Розмова поміж ними, видно, була не дуже приємною.
– І не проси, і не ходи! – почула я слова Степана, підходячи. – Нічого віте не докажете. Ти прийшов і пішов, а нам тут жити.