На мої кроки всі троє обернулися. Я давно не бачила Степана та Віру; обличчя Степана видавалося мертвенним, а Віри – як у людини, яка цілком перестала помічати та приймати красу і не ставить більше запитань; у минулі часи я б подумала, що вона міцно п’є.
– О, ще одна притягнулася, – замість вітання сердито сказав Степан. – Чого вас носить нечиста?
– Чом же ж нечиста? Доброго здоровця! – я зробила вигляд, що не помічаю його ворожості. – Може, якраз чиста? Чого ти, Степанку, розходився?
– А того! Що не треба мені заврацяти глову! Щось я ще буду розпилювати, якісь пісні заводити! Щоб вони, – він хитнув головою у бік школи, звідкіль і тут чути було незрозумілі звуки, – мені тую глову розбили?!
– А що там? – поцікавилася я.
– А чого ти взагалі прийшла? Сталося щось? – спитав мене Толік.
– Та ні, нічого такого, – відповіла я йому. – Так що там за звуки?
– А також пісні співають, вчора притяглись, і все співають.
– Хто? – у мене промелькнула думка про союзників.
– Володимир Ілліч.
– Ленін?! – я б вже й цьому не здивувалася.
– Який Ленін? Німець! Володимир Ілліч Німець, головний отаман, з близькими приятелями. У них там штаб. Ходять селом, за порядком вони слідкують, а за це ми їм платимо податок, коб їх де з їхнім порядком!
– А нащо ж платите? – Толік.
– А спробуй не заплати. Не чикаються. А ще якісь збори, якісь дні села, вхід за плату – а попробуй не прийди. Навряти холерниї.
– Вони на Будку хочуть напасти, – раптом додала Віра. – Я чула.
– Чула – то мовчи, – ще більше розізлився землемір, – нам у ваші розбори влазити не з руки. Ми собі тихо живемо, нікого не чіпаємо – і нас не чіпайте. До побачення! – і він, розвернувшись, потяг за собою Віру. – Нам нема коли, на ті кляті збори до Німця треба йти.
– Стійте-но! – гукнула я. – А може, у вас є чорні нитки, я відгоджуся, як і чим скажете.
Віра обернулася і кивнула, що, мовляв, є, але Степан як відрізав:
– Нема нічого! І не ходіть тут Прилуком, а то нарветеся на біду. Віра вам правду сказала, не любить вас Німець, м’яко кажучи. Нема тут вам помічників, це я вам точно кажу. Ідіть собі, поки цілі, – і він рішуче покрокував вулицею, Віра, ще раз оглянувшись на нас, пішла за ним.
– Ходімо, – Толік потягнув мене за собою.
Хутким кроком ми пройшли трохи, але тільки-но зайшли за кущ безу67, що ріс при вулиці, Толік зупинився.
– Нитки – то для обряду?
Я кивнула головою. Визирнувши назад і упевнившись, що подружжя Степан – Віра вже немає в полі зору, мій друг потягнув мене назад.
– Без ниток не вернемося, по-любому.
На воротах дома Степана красувалася табличка «Осторожно, дом охраняет злая собака», але я знала, що й цей злий пес-охоронник вже, скоріше за все, пропав, як і решта собак. Толік кинув кругом хуткий погляд.
– Побудь на сторожі. Раптом що – крикнеш мені, – шарпонув ворота – закриті, за верх мурованого плоту схопився, підтягнувся, і зіскочив з того боку.
Так, цього разу я стаю спільником грабіжки. Що ж, в порівнянні з тим, що вже була спільником вбивства… Але що значить – «ледь що»? І чим нам мій безглуздий крик може допомогти? Від хвилювання заточилася голова. Хвилини тягнулися безкінечно, раптом з-за муру почувся дзвін розбитого скла, який подався мені страшенно гучним. Я в паніці огляділася, боючися, що на цей дзвін збіжиться вся вулиця. Але вона залишалася пустинною. Стояла тиша, навіть галас біля школи стих. Ще за кілька жахливо довгих хвилин знадвору почулися кроки, і ось Толік вже відчиняє ворота зсередини.
– Хватить же ж стільки? – він показав мені три чорні катушки.
– Бодай!
Я так зраділа, що він вернувся! Величезна напруга відпустила, розтопленим маслом розплилася. Але раптом я почула звук, який примусив знову мобілізуватися: тупання багатьох ніг у бігові. Десь недалеко, але поки ще не видно для нас, бігли люди. І вони направлялися в наш бік. Земля нам про це сигналізувала.
Толік також почув цей грюкіт ніг.
– Степан продав! Біжімо!
Він схопив мене за руку, і ми кинулися бігти.
Спочатку, в паніці, я навіть не розуміла, куди ми біжимо. Аби б звідсіль, аби б подалій. Але потім побачила, що вертаємося на Будку – короткою дорогою, чи, ліпше сказати, бездоріжжям. Через рідкий сосновий ліс, уздовж неглибокого меліораційного рову, а потім, – через нього, потім – скачучи на грудках переораного поля. Толік нісся до Будки, міцно тримаючи мене за руку, а я, до свого подиву, від нього не відставала. Говорити не було як, тут аби дихання хватило, і тому вперше Толік відкрив рота, коли ми увірвалися на подвір’я Будки, де наші мирно сиділи біля стола під яблунею.
– Швидко! – вигукнув Толік. – Автомати! На гору хати і в клуню. Віте вмієте стріляти? – звернувся від до Марії Сєргуц.
– Так, – лаконічно відповіла вона.
– Сюди йдуть бандити. Не антигоми, люди. Треба відігнати. Почнете стріляти, тільки-но почну стріляти я. Ти з нею до клуні, – кинув Ленці. – За мною, швидко, обидві, – командував він.
Кинувся до клуні, де ми склали привезену Марією зброю, Марія та Олена за ним, без слова. А я, що робити мені?