…і вже знав, що в них з жінкою буде дитинка, коли наприкінці листопада ішов стежкою разом з нею до річки. Усе літо він ганяв плоти з Берестя до Гданьська і от тепер мав забрати в купця у Бересті решту плати, яку той йому був ще винний. І ще одну справу мав у місті: передати обценьки та ножиці такі фахові товаришеві своєму, якому вони треба були. Він добре заробив, тим що був хлопець міцний і спокійний – а таким і мусить бути справний плотар. А жінка його проводжала до Бугу, де стежка від дому в Лисячому Хвості перетиналася з дорогою на Бересть. Була вона молода, невеличка, але статна, косата, а кругле личко нисе вималював майстер з Малорити, той, що робив образи для Прилуцької церкви. Родом була з маленького недалекого села Харси. Землі за нею дали немніжко – ото три моргі біля Довгенького, та ще з морг косовиска на Смутному. Але така вона жвава і весела, полем бігає вбиги, вправно пряде та тче, а головне – весь час говорить віршами, такого і не чути в їхній стороні. Так легко складає пісні та так хороше співає їх, що й чоловік, і його родичі не нарадуються на молоду жінку плотогона. Він і взяв її, можна сказати, за цю здатність складати вірші та співати. Літом вона була серед тих, кого наймали жати жито; жали на Піскові коло Бугу, і він під час жнива не ходив плотом, а був у полі разом з усіма. Вершники під’їхали спитатися коротку дорогу та де переправа, і поки женці та жнеї, розігнувшись від жита, толкували з приїжджими, не проминувши довідатися від них, хто вони та що, та що чути за світом, та в святій Почаївський лаврі, та хто тепер на Вкраїні з булавою – вона мовчала та дивилася. Розмова недовга була, кінники навіть не спішувалися, бо хотіли засвітла добратися до Коденя, вже попрощалися і стали розвертати коней, як дівчина з Харсів раптом заспівала чисто та голосно:
Там на горі, там женці жнуть,
А попід горою яром-долиною козаки йдуть…
Попереду Дорошенко
Веде своє військо хорошенько…
Всі аж оніміли. Переїжджі таки спішилися, а потім, коли знову сіли на коней, понесли пісню з собою. А намовляли ж і дівчину поїхати з ними. Хлопцеві довго в очах стояло, як дивився на неї отой ватажок з пером пави на шапці. І от коли восени батько спитали, кого син хотів би взяти, відповів, як давно хотів: Христю харсянську, Максимкову. І батько не перечили.
Вона й тепер пісні придумляє. Отаку придумала в перший тиждень життя в Лисячому Хвості і тепер співає, ідучи поруч, хутенько перебираючи маленькими ніжками в постоликах:
