Підійшла до мене, обняла. Подруга. Скільки було пережито разом! Багато чого можна зганути – трагічного, важливого. Але тепер, коли ми стояли обійнявшись, чогось сплив в пам’яті абсолютно дрібний і незначний спогад з часів молодості: ми у мінському цирку, антракт, сіяють огні, наші діти – моя донечка, її дівчатка – збігли фотографуватися зі слоном, а ми сидимо в залі. Поставлений голос диктора урочисто віщає: «Уважаемые зрители! Напоминаем, что на территории цирка категорично запрещено курение! Благодарим за понимание!» – Ленка, сміючись каже: «Видишь, курение запрещено! А о том, что нельзя выпить – ничего не сказали!» – і достає плескату пляшечку і два одноразових кубочки… Гримить музика, на арені змінюють облаштування … Як безклопітно ми тоді реготали – міцні, безстрашні, юні, з кубочками у руках і радістю у серцях. Скільки відбулося з тих пір! Вмерла моя донечка, але її донечки виросли… Шили з нами чорний одяг, а внук сторожив разом з іншими наш сон.
Ленка легко відсторонилася. Кивнула в бік столу:
– Ти вже вспіла набрати щавуху? Навіть у темноті? Треба зварити.
Я не стала розказувати, що цей щавух принесла Смерть. Довго та й навіщо?
– Так, давай, – просто відповіла. – Тільки я до хлопців сходжу, поздороваюся.
А от Толі, який сидів на варті на горі клуні, слідкуючи за околицями, спробувала розповісти про нашу зі Смертю розмову.
– Алко, ти дуже втомилася, – обережно вибираючи слова, відповів він. – Я весь час тут, я добре бачив, як ти вийшла на ґанок і трошки постояла там, потім випустила кота, потім вийшла Лена… Більше нікого у дворі не було.
– А звідкіль тоді взявся щавух на столі? – парирувала я.
– А він там точно є?
Щавух нікуди не подівся, і Толік, якого змінив на посту Сагайдак, зміг у тому упевнитися сам, що і зробив.
– Ладно, – погодився він. – Раз так, проведемо розкопки, що нам з того зробиться, гірше ж не буде. Але давайте спочатку поснідаємо щось, вельми ж їсти хочеться.
Весь ранок Толя був заклопотаний та задумливий. Так, він мене поцілував, але якось відсторонено, як би не вельми й хочучи. А от їсти хотів, подумала я ревниво. Ладно, нехай. Моя квітка при мені.
Добувач Діма приніс впольованого фазана – тобто перспектива снідання вимальовувалася.
Перебираючи траву з лугів Смерті – благо, вже розвидніло, в той час, коли Ленка розпалювала огнисько з допомогою огненного порошку мінського лаборанта, а Толік з Дімою обскубували пір’я золотої пташки, я глибоко задумалася.
На що ми спираємося в нашій протидії отій химерній, одначе цілком реальній загрозі невідомої етіології? Коли ми не знаємо, що то за напасть, звідкіль вона – чи то земна, чи то неземна, чого раптом саме зараз і для чого – то як ми можемо їй протистояти? На що ми, в сутності, спираємося? На крихку людяність. На любов. На націоналізм. Не на отой агресивний, імперський, і не на націоналізм переваги однієї нації над іншими, ні. На націоналізм як генетичну програму збереження. У декого вона дає збої, от як організм дає збої, коли хворіє – але ж у більшості випадків організм переборює будь яку хворобу, виходить на своє. І тоді ми згадуємо про голос серця, покликання бути неповторним, самобутнім і самодостатнім. Такий націоналізм не суперечить ні людській солідарності, ні любові. Навпаки, він живиться ними і росте з них. Такий націоналізм не відпихає людей різних націй та народів, він єднає їх.
Чи можливо, що антидотом від невідомої напасти може стати отакий націоналізм? Так, цілком можливо.
Приймемо за основу. Ідемо далій.
Спікери. Двоє хворих. Двоє калік. Чи можуть вони стати головною силою проти зла? Так, можуть – таке часто бувало в історії, що Бог давав безсильним силу, а вакцину для щеплень здобували з самих бацил.
Замова. Текст, який треба читати. Ясно, що треба максимально близько передавати говірку місцеву. Маємо текст, записаний російськими буквами. Ясно, що вони не точно передають нашу вимову. Звісно, найкраще звуки нашої мови передають букви українського алфавіту. Але навряд чи Каленик Левкович вмів читати українською – остання українська школа в наших місцях була закрита тоді, коли він, мабуть, тільки збирався йти до школи. Чи все ж умів? Я часто стикалася з тим, що люди його покоління якимось неясним мені способом навчалися мові, вміли та любили читати й писати українською. Може, варто тоді мені зараз переписати замову українською? Може, це викличе в бідному мозкові хворого якісь додатні асоціації? Так, це можливо. Варто. Зроблю.