Вони кілька секунд постояли, дивлячись один на одного так, наче чекали, що хтось таки скаже, що пертися в Атакаму на мотоциклах — не найкраща ідея, а тоді одночасно розвернулися на 180° і заквапилися назад до автовокзалу. І до офісу «Europcar», компанії з найму машин.
Голодний і добряче пом’ятий після сну Джеймі Макака вивалився на заллятий сонцем бетонний майданчик перед автобусним терміналом і потягнувся, хрускаючи суглобами, наче заіржавілий робот, якого розробники востаннє змазували ще в минулому столітті. Пасажири згуртувалися біля багажних відсіків, забираючи сумки та рюкзаки. Джеймі багажу не мав, тож обігнув похмуру будівлю автовокзалу та вийшов на авеню Педро Агірре Серда. Спинився і замислився.
Обвислий живіт коротуна роздуло від газів. Після того як він багато годин протрясся в автобусі та проспав у незручній позі, кишківник збунтувався й відмовився випихати з організму продукти життєдіяльності. Джеймі почувався так, ніби з’їдені вчора булка та боби перетворилися на цемент, який намертво закупорив усі проходи в нижній частині тулуба. Карлик переступав із ноги на ногу, кривився, вигинав хребет то в один, то в інший бік, то напружував, то розслабляв живіт, словом, усіляко намагався перднути, щоб хоч трохи випустити гази та полегшити біль, проте гази вперто не виходили.
Зрештою Джеймі здався: опустив голову та склав руки за спиною. Він не знав, що далі робити — і не лише із животом. Макака усвідомлював, що до Токопійї йому краще не потикатися. Схоже, Господь знову позбиткувався з нього.
Джеймі й до ув’язнення ніхто особливо не любив. Усе своє життя він залишався маленьким, сірим і злостивим; йому знадобилося п’ятнадцять років — п’ятнадцять напрочуд кривавих років — для того, щоб стати одним із найвпливовіших бандитів і наркоторговців північного Чилі. Не менше ніж півтора десятки чоловіків, які мали відмінне від Макаки бачення розвитку кримінального світу Антофагасти, попрощалися не лише зі своїми ідеями та поглядами, але й із життям, нерідко — у вкрай неприродний, навіть як на північночилійських наркодилерів, спосіб. Макаку терпіли та боялися, що в злочинному середовищі варто тлумачити як «поважали». Водночас ця «повага» трималася винятково на усвідомленні того, що будь-яка спроба обдурити чи зашкодити Джеймі обернеться стократ більшими проблемами для того, хто на таку спробу наважиться. Джеймі не прощав. Нікому й нічого. До 2009-го. На початку осені 2009-го, після «побачення» з Богом, Макака пішов до столичної поліції, де виклав усе про себе, про свої славні діяння, а також про своїх колег із Токопійї та Антофагасти, хто цих діянь стосувався. Учинок Джеймі виявився неабияким сюрпризом для десятків причетних до наркотрафіку ділків північного Чилі. Напевно, якби над Атакамою промчала злива, вони здивувалися б менше. У тюрмі «Сан-Мігель» Джеймі Камподóніко тримали окремо від чоловіків, які опинилися за гратами його стараннями, справедливо побоюючись, що карлик не переживе випадкової зустрічі з ними. Щоправда, Джеймі не ховався. Навпаки — він сам шукав зустрічі з тими, кого запроторив до тюрми. Хотів розповісти про те, що бачив Бога, та переконати розкаятися. На щастя для Джеймі, ні з ким із колишніх компаньйонів він так і не перетнувся, інакше — сумніватись у цьому не доводилося — замість покаяння вони доламали б своїми довбалками його й так не надто справну задницю.
Загалом завдяки особливій зовнішності, сповненій звірячими вчинками кар’єрі та раптовій трансформації в релігійного фанатика, а також через зраду всіх, із ким мав справи, Джеймі Бруно Рікаурто Камподóніко став легендою. Легендою, яку осіб із двадцять у Токопійї та ще не менше ніж півдесятка в Антофагасті мріяли повісити.
Мексиканець Леонардо Каберра не працював безпосередньо із Джеймі Макакою. Вони добре знали один одного, але вкрай рідко перетиналися «по роботі». Відтак Каберра уникнув хвилі облав, яка прокотилася регіоном восени 2009-го, через що Джеймі сподівався, що мексиканець не тримає на нього зла. Як видно, помилявся.
Макака зітхнув і задер голову, радше із свинцевим сумом, ніж із докором утупившись у блакитне небо. Господь знову влупив йому по яйцях. Як завжди. «За що Ти караєш мене? — безмовно запитав карлик. — Скільки я буду спокутувати скоєне? Я ж не прошу нічого! Я хочу лише спокою. У думках і в душі, — він поворушив ніздрями та гірко підібгав губи, збагнувши наївність своїх учорашніх радощів і втіхи. — Господи, навіщо було мучити мене думками про волю, коли я сидів у в’язниці? Тільки для того, щоб я почав думати про в’язницю, коли опинився на волі? Це несправедливо, Господи!»
