Чоловічок опустив підборіддя та роззирнувся. Люди виходили з автостанції, оминали його, не кидаючи навіть погляду, та швидко віддалялися. Широкою вулицею, над прогрітим асфальтом якої вже спливало тремке марево, проїхало кілька пікапів і один седан. «Гаразд, — смиренно подумав Макака. — Господу звідтіля видніше, що таке справедливість і несправедливість. Але… що мені робити зараз?» Макака покрутив головою. Упродовж шести років Антофагаста відчутно змінилася. Раніше Джеймі двічі бував на півночі міста — 2005-го та 2008-го, але зараз не впізнавав нічого.
— Дай мені знак, Боже, — пошепки попросив він. — Я все стерплю, як терпів у «Сан-Мігелі» та «Пунта Пеуко», я пройду через усе, що Ти накажеш, щоб очиститися, але дай мені знак, куди тепер йти та що вчинити.
Пігмей стояв обличчям до гір на сході, і сонце нещадно смалило голову, шерехатим язиком облизуючи шкіру на лобі, щоках і лисуватому тім’ї. Від жару трохи запаморочилася голова. Джеймі несамохіть перейшов на інший бік вулиці — у затінок під паркани та будівлі, востаннє озирнувся на футуристично понуру коробку термінала імені кардинала Карлоса Ов’єдо та рушив на північ. Він кривився і тужився, намагаючись пукнути та спустити гази, через що з боку нагадував не дуже буйного шизофреника, якому ввижається, наче він у зоопарку, корчить гримаси біля кліток із мавпами, і водночас пригадував, хто із жителів Токопійї чи Антофагасти не бажає його смерті. В Антофагасті кандидатів виявилося лише двоє: повія Саломе Боске, до послуг якої зрідка вдавався Джеймі, й Ікер Кардозо, підстаркуватий чилієць, що тримав майстерню з ремонту вживаних автомобілів і в якого Макака колись купив мопед. Коротун справедливо розсудив, що Саломе Боске навряд чи буде рада бачити його з міцнющим, як бетон, запором і практично порожніми кишенями. Майстерня ж старого Ікера, хоч і знаходилася на півночі міста, проте Джеймі не сумнівався, що відшукає її. От тільки не уявляв, що скаже сеньйору Кардозо, якщо той іще живий. «Привіт, Ікере, пам’ятаєте мене? Ви не проти, якщо я поживу у вас трохи? Десь так до самої смерті…»
Поринувши в задуму, Джеймі Макака не помітив, як за його спиною, ледь порипуючи шинами, сповільнювався полинялий від порохняви та бруду чорний автомобіль із зигзагоподібною тріщиною, що по діагоналі перетинала лобове скло. Краєм ока зауваживши широченний капот, Джеймі почав поворот голови, але так і не завершив його. Погляд прикипів до чоловіка, який витріщався на нього з протилежного боку дороги. Макака раптом збагнув, що цього дебелого урвиголову з фіолетовим синцем під лівим оком десь уже бачив.
Преподобний Ґроббелаар розмашистими кроками прямував до офісу «Europcar», намагаючись притлумити надокучливий, неначе муха, внутрішній голос, який не просто казав, а горлав як недорізаний про те, що йому слід зупинитися і зупинити інших, доки не пізно. Чому саме зупинитися, Ріно не розумів, а тому продовжував рішуче марширувати на південь. Лаура та Тимур ледве встигали за велетнем.
Крокуючи, Ріно зиркав навсібіч. Окидав поглядом вивіски — їх було зовсім мало, — розглядав номери автомобілів, що проїжджали вулицею, оглядав дроти, які хаотичним плетивом висіли над авеню. За сотню кроків від автобусного термінала ґевал несподівано спинився. Загальмував так різко, що Тимур уткнувся носом у його спину, а Лаура за інерцією пройшла кілька кроків і тільки потім розвернулася.
— Ти чого? — відступивши на крок, мотнув головою Тимур.
Ріно не відповів. Примружившись і випнувши щелепу, він дивився на протилежний бік дороги. Тимур простежив за його поглядом і побачив незграбного карлика, який крокував тротуаром, ледь згорбившись, заклавши короткі руки за спиною та ворушачи губами так, наче розмовляв сам із собою.
— Що там? — витягнула шию Лаура.
Тимур, як і Ріно, одразу впізнав чилійського коротуна.
«Не може бути!» — руки Тимура вкрилися гусячою шкірою.
У ту мить Джеймі став, повернув голову та витріщився на преподобного. Секунду, не більше, його опуклі очі насторожено виблискували, а потім у них засяяло впізнання. Макака згадав. Він кинув швидкий погляд на Тимура та Лауру і пригадав і їх також. Наступні кілька секунд здоровань і карлик, підозріло прискалюючись і синхронно посхилявши голови до пліч, роздивлялися один одного, витягуючи із закапелків пам’яті подробиці першої зустрічі. Тимур раптом подумав, що цей момент потребує тільки музики, як в американському вестерні.
— Це не… — ґевал тицьнув товстим пальцем у Джеймі. — Це не той?
